081 - Право

Permanent URI for this collection

https://elar.naiau.kiev.ua/handle/123456789/14524

Browse

Now showing 1 - 20 of 216

Адміністративна відповідальність за булінг (цькування) в Україні. Administrative responsibility for bullying in Ukraine.
(2022-07) Приходько, Марина Вадимівна
Дисертація присвячена комплексному дослідженню проблемних питань адміністративної відповідальності за булінг (цькування) в Україні. Дослідження ґенези становлення та розвитку насильства відносно дітей дало змогу запропонувати періодизацію становлення та розвитку адміністративної відповідальності за булінг (цькування), яка представлена у вигляді 7 етапів: 1 етап – інфантицидний (з появи людини до ІХ ст.); 2 етап – духовно - формаційний (Х- XV ст.); 3 етап – деспотично-експлуататорський (XVI – початок XVIІ ст.); 4 етап – пом’якшуючий (XVIІ – XVIІІ ст.); 5 етап - правовстановлюючий (ХІХ ст.); 6 етап – дитинолюбний (ХХ – початок ХХІ ст.); 7 етап – антибулінговий (середина ХХІ ст. – по сьогодення). Дослідивши соціально-правову природу булінгу (цькування) автором розкрито сутність феномену «булінгу» через розуміння у соціумі та праві та запропоновано його авторську дефініцію і здійснено адміністративно-правову характеристику запропонованого поняття. Сформульовано обов’язкові ознаки правової категорії «булінг» (цькування) та ґрунтовно їх проаналізовано. Здійснено порівняльно-правовий аналіз «булінгу» із суміжними за змістом поняттями такими як: «насильство», «насильство над дитиною», «фізичне насильство», «сексуальне насильство», «психологічне насильство», «жорстоке поводження з дитиною», «мобінг», «хейзинг», «сталкінг», «кібербулінг». Сформульовано авторську детермінанту «адміністративної відповідальності за булінг (цькування)» як різновид юридичної відповідальності, що полягає у застосуванні адміністративних стягнень та заходів впливу до винних осіб (учасників освітнього процесу), які вчинили булінг (цькування) стосовно інших учасників освітнього процесу, внаслідок чого могла бути чи була заподіяна шкода психічному або фізичному здоров’ю потерпілого. Також виокремлено класифікуючі ознаки «адміністративної відповідальності за булінг (цькування)». Здійснена доктринальна характеристика загальних принципів адміністративної відповідальності, в результаті чого сформульовано характерологічні принципи адміністративної відповідальності за булінг (цькування) в Україні. Розглядаючи реалізацію норм адміністративної відповідальності за булінг (цькування) в Україні запропоновано авторську детермінанту «адміністративного правопорушення (проступку) у сфері протидії булінгу (цькування)» як протиправні, умисні та (або) свідомі, повторювальні суспільно-шкідливі діяння, у формі психологічного, фізичного, економічного, сексуального насильства, у тому числі із застосуванням засобів електронних комунікацій та за які передбачена адміністративна відповідальність. Виокремлено специфічні ознаки булінгу (цькування) як адміністративного правопорушення (проступку). Доведено, що склад адміністративного правопорушення (проступку) за булінг (цькування) в Україні – це сукупність передбачених нормами адміністративного права обов’язкових об’єктивних та суб’єктивних ознак, за наявності яких діяння (дію чи бездіяльність) можна кваліфікувати як адміністративне правопорушення (проступок) у сфері протидії булінгу (цькуванню). Здійснена характеристика провадження у справах про адміністративні правопорушення (проступки) за булінг (цькування) та виокремлено й охарактеризовано головні стадії цього провадження. Проаналізовано міжнародне законодавство у сфері регулювання та протидії булінгу та виокремлено країни з активною (Норвегія, США, Канада, Фінляндія) та пасивною антибулінговою політикою щодо протидії булінгу (цькування) (Азербайджан, Республіка Білорусь, Арменія, Казахстан, Республіки Молдова). На основі зарубіжного досвіду запропоновано загальні рекомендації щодо удосконалення антибулінгової політики в Україні. Встановлено, що ефективність адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення (проступок) у сфері протидії булінгу (цькування) полягає у досягненні каральної, превентивної та виховної мети адміністративної відповідальності. Запропоновано пропозиції щодо підвищення ефективності адміністративної відповідальності за булінг (цькування). З метою вдосконалення адміністративної відповідальності за булінг (цькування) в Україні запропоновано внесення низки змін та доповнень до чинного законодавства України у відповідній сфері. The dissertation is devoted to the complex research of problematic issues of administrative responsibility for bullying in Ukraine.
Адміністративна відповідальність за керування транспортними засобами у стані сп’яніння в Україні та іноземних державах. Administrative liability for driving while intoxicated in Ukraine and foreign countries.
(2021-12) Риндюк, Інна Іванівна; Ryndiuk, Inna
У дисертації комплексно досліджено теоретичні та практичні засади й основні проблемні аспекти адміністративної відповідальності за керування транспортними засобами в стані сп’яніння в Україні та іноземних державах, зокрема схарактеризовано основні методи, генезу, понятійний апарат, нормативно-правове забезпечення, поняття стану сп’яніння та досвід зарубіжних країн в окресленій сфері дослідження. Здійснено порівняльний аналіз, виявлено основні й відмінні ознаки відповідних адміністративно-правових норм. Розроблено теоретико-методологічні засади здійснення дослідження в порівняльно-правовому зрізі. Акцентовано на правильному виборі методології дослідження питання адміністративної відповідальності за керування транспортними засобами в стані сп’яніння, оскільки підбір належних методів сприяє визначенню предмета дослідження, об’єкта й мети, а отже, допомагає виконати поставлені в роботі завдання. Визначено поняття стану сп’яніння та його видів – алкогольного, наркотичного й токсичного. На підставі вивчення нормативно-правової бази та наукових джерел встановлено, що, крім науково-практичного коментаря до Кримінального кодексу України, на законодавчому рівні тлумачення аналізованого поняття не закріплено. З метою усунення цієї прогалини в законодавстві запропоновано до статті 16 Закону України «Про дорожній рух» внести зміни, позначивши приміткою визначення стану сп’яніння. Розглянутий досвід іноземних держав дає підстави стверджувати, що в більшості країн за керування транспортними засобами в стані сп’яніння настає як адміністративна, так і кримінальна відповідальність залежно від градації проміле алкоголю в крові особи. Зазначене засвідчують відповідні положення законодавства Федеративної Республіки Німеччини, Республіки Хорватія, Литовської Республіки, Республіки Франції, Республіки Естонії, Республіки Польщі, Республіки Фінляндії. З огляду на такі висновки, розроблено пропозиції щодо внесення доповнень і змін до статті 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення та статті 286-1 Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за керування транспортними засобами в стані сп’яніння на основі досвіду іноземних держав залежно від рівня проміле алкоголю в крові водія, для чого доцільно встановити такі показники: від 0,25 до 0,5 проміле – адміністративна відповідальність, понад 0,6 – кримінальна відповідальність. Обґрунтовано, що дієвим й ефективним заходом у протидії керуванню транспортними засобами в стані сп’яніння є запровадження «пунктів тверезості». Така практика поширена в Республіці Фінляндії, Королівстві Нідерланди та Королівстві Швеції, вона передбачає функціонування «місць обов’язкової перевірки водіїв транспортних засобів на стан сп’яніння». У дисертації аргументовано доцільність запозичення досвіду країн Європейського Союзу й запровадження мобільних точок «пунктів тверезості». У зв’язку з тим, що в умовах сьогодення поліція не має можливості здійснювати огляд на стан наркотичного чи іншого сп’яніння, доцільно розмежувати процедури цих оглядів, а також проводити їх з використанням спеціальних технічних засобів поліцейським за умови обладнання екіпажів поліції спеціальними приладами – «наркотестерами». Зазначене унеможливить уникнення відповідальності водіями в стані наркотичного чи іншого сп’яніння, які вимагають провести огляд їх на місці виявлення, оскільки усвідомлюють, що поліція його провести не має змоги, а проведення його одразу в медичному закладі є порушенням встановленої процедури, наслідком чого є скасування результатів, отриманих у лікарні. Доведено, що керування річковим, морським або маломірним судном у стані сп’яніння становить серйозний ризик, тож є правопорушенням, що тягне за собою адміністративну відповідальність. У зв’язку із зазначеним необхідно вдосконалити нормативно-правову базу щодо відповідальності за керування річковими, морськими або маломірними суднами в стані сп’яніння та внести зміни до наказу Міністерства внутрішніх справ України від 07.11.2015 № 1395, а також спільного наказу Міністерства внутрішніх справ і Міністерства охорони здоров’я України від 09.11.2015 № 1452/735 і додатків до них. У дисертаційному дослідженні запропоновано об’єднати відповідальність водіїв і судноводіїв за керування транспортними засобами або суднами в стані сп’яніння в межах однієї статті (її частин), а також замінити терміни «водій», «судноводій» на «особа», оскільки не кожна особа, яка керує транспортним засобом, є водієм згідно з Правилами дорожнього руху. Сформульовано пропозиції з удосконалення процедури розгляду справ про адміністративні правопорушення, що стосуються керування транспортними засобами в стані сп’яніння, обґрунтовано доцільність внесення змін у певні нормативно-правові акти, які стосуються досліджуваної сфери. Ці пропозиції спрямовані на покращення процедури розгляду справ про адміністративні правопорушення, оскільки мають на меті усунення прогалин у чинному національному законодавстві. Проаналізовано іноземний досвід регламентування відповідальності за керування транспортними засобами в стані сп’яніння. Здійснено порівняльний аналіз законодавства нашої держави, Великої Британії та країн Європейського Союзу, визначено переваги й недоліки, виокремлено основні аспекти законодавства України, які потребують удосконалення. Практичне значення результатів здійсненого дисертаційного дослідження полягає в тому, що вони є вагомим внеском у розвиток галузі адміністративного права. Їх можна використовувати в освітньому процесі під час викладання навчальних дисциплін: «Основи адміністративно-юрисдикційної діяльності», «Основні положення Правил дорожнього руху», «Порядок складання адміністративних матеріалів за порушення Правил дорожнього руху, у тому числі з використанням логістичних пристроїв»; у практичній діяльності розроблені рекомендації допоможуть ефективніше оформлювати та розглядати справи про адміністративні правопорушення за статтею 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення; у законотворчій діяльності напрацювання можна використовувати для покращення адміністративного та кримінального законодавства; у науково-дослідній роботі – під час проведення наукових досліджень у галузі адміністративного права та процесу. The dissertation comprehensively investigates theoretical and practical aspects, establishes the main problems of administrative liability for driving while intoxicated in Ukraine and foreign countries, in particular, and describes the main methods, historical aspects, conceptual apparatus, legal support, the concept of intoxication. Аnd the experience of foreign countries in this area of research. The comparative analysis is carried out, the basic and distinctive signs of administrative - legal norms are revealed. In addition, a number of practical and theoretical questions are covered, theoretical and methodological bases of realization of research in a comparative - legal format are developed.
Адміністративна відповідальність за порушення правил паркування транспортних засобів. Administrative liability for violations of parking regulations for vehicles.
(2023-07) Даниленко, Ігор Володимирович; Danylenko, Ihor
Дисертацію присвячено розв’язанню теоретичних і прикладних проблем адміністративної відповідальності за порушення правил паркування транспортних засобів. Встановлено особливості та зміст адміністративної відповідальності за порушення правил паркування транспортних засобів. Комплексно досліджено систему вітчизняного нормативно-правового регулювання сфери організації та здійснення паркування транспортних засобів, порядку притягнення порушників встановлених правил паркування до адміністративної відповідальності. Окремо проаналізовано комплекс причин, які сприяють вчиненню порушень правил паркування транспортних засобів: завантаженість центральної частини міст (нестача місць для паркування, хаотичне паркування); неналагоджена система оплати за паркування та неможливість вільного ціноутворення; надмірна жорсткість та невиконання Правил дорожнього руху, державних стандартів та державних будівельних норм; відсутність якісного регулювання гостьових майданчиків тощо. The dissertation is devoted to the solution of theoretical and applied problems of administrative responsibility for violating the rules of parking vehicles. The specifics and content of administrative liability for violation of vehicle parking rules have been established.
Адміністративна відповідальність за порушення вимог законодавства, будівельних норм, стандартів і правил під час будівництва в Україні. Administrative responsibility for violation of the legislative requirements, building regulations, standards and rules during construction works in Ukraine.
(2022-12) Марченко, Олена Львівна; Marchenko, Olena
Дисертація присвячена комплексному дослідженню проблем адміністративної відповідальності за порушення вимог законодавства, будівельних норм, стандартів і правил під час будівництва в Україні. У роботі розкрито теоретико-методологічні засади дослідження адміністративної відповідальності за порушення вимог законодавства, будівельних норм, стандартів і правил під час будівництва. Доведено, що сучасне законодавство у сфері будівництва в Україні потребує вдосконалення. На підставі вивчення досвіду високорозвинених країн світу розроблено авторський проєкт Закону України «Про внесення змін до ст. 96 КУпАП щодо посилення відповідальності», а також запропоновано систематизувати будівельні норми, стандарти і правила в кодифікованому нормативному акті – Будівельному кодексі України, в одному з розділів якого визначити відповідальність за порушення у сфері будівництва. Запропоновано його модель та орієнтовний зміст. Проаналізовано особливості юридичної відповідальності за порушення вимог законодавства, будівельних норм, стандартів і правил під час будівництва в окремих пострадянських державах, у країнах ЄС і США. За результатами проведеного дослідження сформульовано авторські узагальнення та визначення. The dіssertatіon іs devoted to a comprehensіve study of the problems of admіnіstratіve responsіbіlіty for violation the legislative requirements, buіldіng regulatіons, standards and rules durіng constructіon work іn Ukraіne. The content of the work reveals the theoretіcal and methodologіcal foundatіons for the study of admіnіstratіve responsіbіlіty for vіolatіng the legislative requirements, buіldіng regulatіons, standards and rules durіng constructіon
Адміністративна відповідальність за порушення вимог фінансового контролю. Administrative responsibility for violation of financial control requirements.
(2022-11) Тройчук, Руслан Дмитрович; Troichuk, Ruslan
юридичний склад адміністративного правопорушенняУ дисертації запропоновано вирішення наукового завдання, яке полягає в комплексному дослідженні сутності та особливостей адміністративної відповідальності за порушення вимог фінансового контролю, обґрунтуванні напрямків і шляхів вдосконалення адміністративного законодавства та правозастосування у цій сфері. Основна частина дисертації містить вступ, три розділи, що охоплюють сім підрозділів, висновки. У Розділі 1 «Теоретико-методологічні та правові засади адміністративної відповідальності за порушення вимог фінансового контролю» здійснено аналіз наукових публікацій, які стосуються адміністративно-правових заходів протидії корупції, застосування заходів фінансового контролю та адміністративної відповідальності за правопорушення його вимог. Підкреслюється, що на сьогодні залишається малодослідженою проблематика адміністративної відповідальності за порушення вимог фінансового контролю, яка на рівні дисертаційного дослідження фактично не розглядалася. Лише окремі питання порушення поліцейськими вимог фінансового контролю були предметом досліджені у 2016 році А. В. Титко. Визначається, що на сьогодні залишається низка науково не досліджених тематик, які стосуються адміністративної відповідальності за порушення вимог фінансового контролю, зокрема, уточнення часу з якого наступає адміністративна відповідальність за порушення вимог фінансового контролю; визначення документів, які повинні долучатися до адміністративних протоколів про порушення вимог фінансового контролю; встановлення обставин, які необхідно виявляти під час складання адміністративних протоколів про порушення вимог фінансового контролю; дослідження особливостей притягнення інших категорій осіб до адміністративної відповідальності за порушення вимог фінансового контролю; зясування обставин, які повинен встановити суд під час судового розгляду протоколу про порушення вимог фінансового контролю тощо. Обгрунтовано необхідність використання історико-правового, діалетичного, статистичного, формально-логічного методів, системного аналізу, системно-структурний та інших методів дослідження під час написання дисертації з урахуванням специфіки теми, мети і завдання дослідження. Вказане сприяло розробленню пропозицій щодо практичного застосування отриманих результатів, обґрунтуванню проєктів нормативно-правових актів щодо врегулювання виявлених недоліків притягнення до адміністративної відповідальності за порушення вимог фінансового контролю. Досліджено історичний процес становлення правової системи декларування доходів в нашій державі та запровадження адміністративної відповідальності за порушення вимог фінансового контролю, який умовно поділено на чотири етапи: перший – з 1993 року по 2009 рік; другий – з 2009 року по 2010 рік; третій – з 2011 року по жовтень 2014 року; четвертий – після 14 жовтня 2014 року та продовжується реалізуватися по теперішній час. Визначається нормативні акти, які регламенують: створення ЄДРД, формування, зберігання, обробку, автоматизовану перевірку та опублікування результатів подання декларацій; роз’яснення щодо правил та вимог подання суб’єктами електронних декларацій; визначення посад з високим та підвищеним рівнем корупційних ризиків; діяльності уповноважений суб’єктів, які наділені правом перевіряти своєчасність подання декларацій; проведення перевірок та службових розслідувань за результатами несвоєчасного подання декларацій порядку оформлення протоколів за порушення вимог фінансового контролю тощо. У Розділі 2 «Юридичний склад порушення вимог фінансового контролю» надається характеристика основних елементів складу порушення вимог фінансового контролю: об’єкту, об’єктивної сторони, суб’єкту та суб’єктивної сторони. Надається авторські визначення понять «загальний об’єкт порушення вимог фінансового контролю», «родовий об’єкт порушення вимог фінансового контролю», «безпосередній об’єкт порушення вимог фінансового контролю». Складовою частиною об’єкта порушення вимог фінансового контролю є предмет, який в залежності від частин статті 1726 КУпАП, буває різний: декларація, відомості про відкриття валютного рахунка в установі банку-нерезидента, відомості про суттєві зміни у майновому стані, завідомо недостовірні відомості, які зазначені у декларації. Об’єктивна сторона порушення вимог фінансового контролю є зовнішньою стороною правопорушення, має обов’язкові ознаки (діянні у формі дії або бездіяльності). В роботі розкрито основні ознаки об’єктивної сторони порушення вимог фінансового контролю в залежності від диспозиції частин ст. 1726 КУпАП, які характеризуються як дією (частини 1, 3 та 4), так і бездіяльністю (частина 2 та 3). У розділі надано визначення часу, з якого наступає адміністративна відповідальність за несвоєчасне подання декларації в залежності від їх видів, суб’єктів та часу подання, а також за неповідомлення та несвоєчасне повідомлення про відкриття валютного рахунку в установі банку-нерезидента або про суттєві зміни у майновому стані. Суб’єкт порушення вимог фінансового контролю спеціальний, який у загальному розумінні – це посадові та службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які відповідно до чинного законодавства забовязані подавати декларацію (щорічну декларацію, декларацію перед звільненням, декларацію після звільнення), а також особи, які претендують на зайняття посад, які передбачають подання декларації. Надано кваліфікацію суб’єкта правопорушення в залежності від частин зазначеного адміністративного правопорушення. Вина, як одна зі складових суб’єктивної сторони, в усіх частинах 1726 КУпАП визначається лише у формі умислу (прямого чи непрямого). Мотив для кваліфікації вказаного адміністративного правопорушення значення не має. Наведено перелік поважних причин, які в окремих випадках судом можуть характеризувати у особи відсутність умислу на несвоєчасне подання декларації чи повідомлення про відкриття валютного рахунка в установі банку-нерезидента або про суттєві зміни у майновому стані. При притягнення до відповідальності за подання завідомо недостовірних відомостей у декларації необхідно довести наявність такого умислу, а саме те, що суб’єкт декларування усвідомлював недостовірність відомостей, які він зазначив у декларації У Розділі 3 «Особливості провадження у справі про порушення вимог фінансового контролю та застосування заходів адміністративного стягнення» визначено стадії у справах про адміністративні правопорушення про порушення вимог фінансового контролю: 1) здійснення адміністративного розслідування (виявлення та фіксація факту порушення вимог фінансового контролю), складання протоколу за його результатами та направлення його в суд; 2) розгляд справи про адміністративне правопорушення щодо порушення вимог фінансового контролю у суді й прийняття відповідного судового рішення (постанови); 3) перегляд справи про адміністративне правопорушення щодо порушення вимог фінансового контролю у зв’язку з оскарженням судового рішення (постанови) у справі; 4) виконання судового рішення (постанови) про накладення адміністративного стягнення щодо порушення вимог фінансового контролю. Визначено перелік документів, які суд може визнати доказами під час розгляду адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 1726 КУпАП, та який умовно можна класифікувати за предметом доказування: підтверджують або спростовують наявність самої події порушення вимог фінансового контролю; встановлюють або спростовують винність особи, яка порушила вимоги фінансового контролю; характеризують особу, яка притягається до адміністративної відповідальності за порушення вимог фінансового контролю, з подальшим визначенням обставини, які помякшують або обтяжують відповідальність; обставини, за яких неможливе провадження у справі щодо порушення вимог фінансового контролю (якщо є такі). Узагальнено недоліки, які мали місце при складені протоколів про адміністративне правопорушення щодо порушення вимог фінансового контролю. Розглядаючи порядок та особливості судового розгляду адміністративних справ про порушення вимог фінансового контролю, визначено обов’язкові елементи, які повинна містити постанова по справі про адміністративне правопорушення щодо порушення вимог фінансового контролю. Підкреслюється, що у законодавстві не закріплено визначення малозначного правопорушення та відсутні вказівки на його ознаки. При цьому перевага для порушника у разі закриття справи за малозначністю у тому, що поряд із уникненням особи від сплати штрафу, суд не визнає її винною у вчиненні корупційного адміністративного правопорушення. Узагальнено обставини, які були враховані судом та у подальшому сприяли закриттю справи у звязку із малозначністю правопорушення. Надано оргументовано пропозиції до КУпАП щодо необхідності скасування такого виду санкцій як «конфіскація доходу чи винагороди», яка передбачена у частині 3 ст. 1726 КУпАП та суперечить ст. 29 КУпАП, не відповідає змісту об’єкту та предмету адміністративного делікту щодо порушення вимог фінансового контролю. За результатами проведеного дослідження розроблено теоретичні положення та практичні рекомендації щодо застосування положень КУпАП під час порушення вимог фінансового контролю.
Адміністративно-правова протидія органами Національної поліції правопорушенням у сфері виборчого процесу. Administrative and legal counteraction to offenses by the National Police in the field of the election process
(2023-06) Кальна, Анастасія Володимирівна; Kalna, Anastasiia
У дисертації досліджено адміністративно-правову протидію правопорушенням у сфері виборчого процесу органами Національної поліції, нормативно-правове забезпечення, зарубіжний досвід, повноваження органів Національної поліції, визначено поняття та елементи механізму адміністративно-правової протидії правопорушенням у сфері виборчого процесу органами Національної поліції, а також надана характеристика адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері виборчого процесу та розглянуто особливості проваджень щодо даної категорії деліктів. Наголошено на тому, що актуальність теми обумовлена перманентним розвитком адміністративно-правових норм, які є ключовою основою публічно правового забезпечення виборчого процесу та гарантування виборчих прав громадян. Зазначене пов’язане з тим, що після здобуття Україною незалежності йде постійний процес зміни виборчого законодавства, на що мають реагувати теорія і практика адміністративного права, з метою розвитку, уточнення і забезпечення реалізації конституційно-правових норм. Ефективне забезпечення виборчих прав громадян є провідною проблемою сьогодення, оскільки порушення цього права призводить до сумнівів у легітимності публічної влади в Україні. The thesis examines the administrative and legal response to offenses in the field of the election process by the National Police, regulatory and legal support, foreign experience, powers of the National Police, defines the concepts and elements of the mechanism of the administrative and legal response to offenses in the field of the election process by the National Police, and also provides the characteristics of administrative liability for offenses in the field of the election process and the specifics of the proceedings regarding this category of offenses were considered
Адміністративно-правове забезпечення нормування у будівництві. Administrative and Legal Framework for Standardisation in Construction.
(2022-12) Мороз, Алла Миколаївна; Moroz, Alla
Дисертація є комплексним дослідженням адміністративно-правового забезпечення нормування у будівництві в Україні. У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, яке полягає у тому, щоб з’ясувати сутність та особливості адміністративно-правового забезпечення нормування в будівництві, а також спираючись на позитивний вітчизняний та зарубіжний досвід встановити напрямки вдосконалення адміністративно-правових засад формування та реалізації нормування у будівництві. Наукова новизна отриманих результатівполягає в тому, що дисертації визначено ключові елементи адміністративно-правового механізму забезпечення нормування у сфері будівельної діяльності, здійснено аналіз системи нормування та стандартизації у будівництві. Проаналізовано основні ознаки адміністративно-правових відносин у сфері будівництва. З’ясовано питання правового регулювання, в тому числі нормативно-правових засад визначення та затвердження норм у будівництві. Проаналізовано нормативно-правове регулювання повноважень та компетенції органів виконавчої влади у сфері будівництва. В роботі вивчено історичний досвід адміністративно-правового регулювання будівельної галузі України. Визначено адміністративно-правовий статус господарських об’єднань у сфері будівництва. Розглянуто зарубіжний досвід та визначено шляхи гармонізації законодавства України у сфері будівництва. Розкрито концептуальні положення забезпечення державного контролю у сфері будівництва як необхідного елементу системи адміністративноправового регулювання будівельної діяльності. Дисертанткою в ході дослідження глибоко вивчена система нормування та стандартизації у будівництві. Вивчено розвиток адміністративно-правового регулювання будівельної галузі України. Також з‘ясовано сутність та структуру механізму адміністративно-правового забезпечення нормування у сфері будівництва. В дисертації проведена класифікація адміністративних процедур в будівництві. Також визначено адміністративно-правовий статус суб‘єктів реалізації нормування у сфері будівництва. Здійснено аналіз відповідності регулювання ринку зобов‘язань України із наближення національного законодавства до вимог законодавства Європейського Союзу за угодою про Асоціацію. Авторм в ході дослідження визначено характеристику будівництва як об’єкта адміністративноправового регулювання, під яким розуміється комплекс суспільних відносин, учасниками яких є фізичні та юридичні особи, органи публічної адміністрації та місцеві органи, наділені цивільно-правовими та публічними правами, призначенням діяльності яких є досягнення високоякісних, позитивних змін життєдіяльності суспільства, створення об’єктів нерухомості різного призначення та застосування заходів адміністративного впливу (у тому числі адміністративного покарання) до осіб, які порушують встановлений порядок здійснення та забезпечення будівельної діяльності. У роботі визначено ознаки адміністративно-правового регулювання будівельної діяльності. По-перше, адміністративно-правовому регулюванню в будівельній діяльності підлягають відносини управлінського характеру, що виникають у сфері публічного адміністрування в будівництві, по-друге, важлива роль у державному регулюванні та стимулюванні будівельної діяльності належить законодавчим і нормативним актам, по-третє, раціональним могло би бути посилення державного регулювання житлового будівництва одночасно із здійсненням заходів щодо вдосконалювання податкової політики й оптимізації банківського кредитування, стимулюючи при цьому активізацію фінансових можливостей підприємств і організацій, у яких працюють громадяни, які потребують поліпшення житлових умов. В процесі дослідження автором удосконаленонаукові положення щодо статусу та повноважень органів загальної та спеціальної компетенції в сфері адміністративно-правового регулювання будівельної діяльності. Також у роботі досліджено організаційно-правові засади функціонування системи державних органів, які здійснюють регулювання в сфері будівельної діяльності. З точки зору адміністративно-правового регулювання є суб’єкти відносин, що входять до керуючої системи, та суб’єкти керованої системи. Щодо системи будівельної діяльності це означає виділення системи адміністрування, яка складається з державних органів, органів місцевого самоврядування, яким управлінські функції делеговані державними органами.
Адміністративно-правове регулювання взаємодії поліції з населенням на засадах партнерства. Administrative and legal regulation of police interaction with population on a partnership basis
(2021) Лебедєва, Наталя Василівна; Lebedeva, Natalia
Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 - Право. –Національна академія внутрішніх справ, Київ, 2020. У дисертації досліджено комплекс теоретичних та практичних проблем адміністративно-правового регулювання взаємодії поліції з населенням на засадах партнерства. У роботі обґрунтовано низку нових у концептуальному плані положень і висновків, важливих для юридичної науки, а також діяльності громадських організацій та поліції в Україні. Thesis for the degree of Doctor of Philosophy in the specialty 081 Law. National Academy of Internal Affairs, Kyiv, 2020. In the dissertation the complex of theoretical and practical problems of administrative and legal regulation of interaction of police with the population on the basis of partnership is investigated. The paper substantiates a number of new conceptually important provisions and conclusions important for legal science, as well as the activities of public organizations and the police in Ukraine.
Адміністративно-правове регулювання державного боргу України. Administrative Legal Regulation of the State Debt of Ukraine.
(2021-07) Скороход, Ганна Михайлівна; Skorokhod, Hanna
У дисертації здійснено комплексне та системне дослідження адміністративно-правового регулювання державного боргу України. Визначено, що державний борг – це система зобов’язальних відносин, що виникають у зв’язку з неспроможністю держави за рахунок власного обсягу державного бюджету забезпечити в повному обсязі сталий розвиток всіх сфер суспільного життя. Встановлено, що державний борг: 1) є формою публічного боргу; 2) виникає лише між державою та кредитором; 3) являє собою строкові боргові зобов’язання; 4) забезпечується всіма активами, які знаходяться в розпорядженні держави; 5) покриває дефіцит бюджету та є інструментом погашення наявних зобов’язань держави перед кредиторами; 6) має стійку тенденцію до зростання; 7) має визначені часові межі, тобто стадії виплати тіла кредиту та обслуговування державного боргу; 8) є інструментом відстрочення виплати фінансових зобов’язань на виробництво суспільних благ і здійснення грошово-кредитної політики держави; 9) виникає в результаті укладення міжнародно-правової угоди. Запропоновано державний борг України поділити на види залежно від: 1) обсягів виконання фінансових зобов’язань: регресивний (накопичувальний) державний борг; сталий державний борг, тобто державний борг, який утворюється з метою виконання боргових зобов’язань, при цьому не погашається основний борг; реверсований державний борг; 2) виду інструменту боргового зобов’язання: ринкові цінні папери та кредити; пільгові кредити; рекапіталізація. Здійснено періодизацію генезису державного боргу, яку представлено наступним чином: І. Постреволюційний період (початок ХХ ст. – середина ХХ ст.), що характеризувався: утворенням державного боргу та наростанням заборгованості по ньому; необхідністю взяття кредитів, які спрямовувалися на розвиток економіки та галузей народного господарства країни; втратою довіри до РСФРС як надійного позичальника; дуалістичним становищем країни, тобто держава виступала як позичальником (народні господарства), так і кредитором; імперативність виникнення боргових зобов’язань, практикувалося, що частина заробітної плати виплачувалася облігаціями державних позик. ІІ. Перехідний період (1980‒1991 рр.), який характеризувався: необхідністю покриття дефіциту державного бюджету золотовалютними запасами, що призвело до їх скорочення; утворенням зовнішнього державного боргу внаслідок дефіциту державного бюджету; розподілом виробничої бази СРСР, що спричинило вивільнення державного боргу Республіки Україна як самостійної, незалежної держави й утворення боргових зобов’язань. ІІІ. Період прогресивного росту суми державного боргу (1991‒2020 рр.). Характерними особливостями даного періоду є: послаблення економічної стійкості національної валюти – девальвація гривні; неконтрольоване збільшення боргових зобов’язань; запровадження додаткових механізмів виконання боргових зобов’язань; превалювання розміру зовнішнього державного боргу над внутрішнім державним боргом, що спричинило збільшення залежності від міжнародних організацій; часткова втрата самостійності в прийнятті політичних рішень; вимушене рефінансування державного боргу; відсутність механізмів ефективного управління державним боргом. Особливостями державного гарантованого боргу є: 1) використовується здебільшого для забезпечення стабільного та економічно ефективного фінансування проєктів: транспорт, інфраструктура, медицина, наукові дослідження, програми соціального житла, проєкти державно-приватного партнерства, туристична сфера тощо; 2) держава виступає гарантом своєчасності виплати обслуговування позики, а також виконання фінансових зобов’язань перед позикодавцем; 3) найпоширенішою формою державних гарантій є: облігації, цінні папери, валюта тощо; 4) може виникнути додатковий ризик – неможливість обслуговування або виплати позики; 5) чим більша довіра до уряду як гаранта виплати боргових зобов’язань, тим меншим є відсоток по обслуговуванню державного боргу; 6) державні гарантії не контролюються як регулярні видатки держави; 7) обсяг гарантованого державного боргу здійснює прихований вплив на фіскальну політику держави; 8) непогашений гарантований державний борг, як наслідок, є причиною зростання державного боргу. Визначено, що адміністративно-правовий механізм управління державним боргом – це управлінська діяльність уповноважених суб’єктів, яка здійснюється із застосуванням відповідних адміністративних, політичних, економічних, соціальних засобів, з метою інвестування економіки, забезпечення економічної самостійності країни, зменшення відсоткової ставки, зростання інвестиційної привабливості, зменшення видів податків тощо. До елементів механізму адміністративно-правового регулювання державного боргу України віднесено: 1) норму права; 2) адміністративні правовідносини; 3) органи публічної влади; 4) адміністративно-правові засоби. Нормативно-правове регулювання державного боргу України – це система норм права міжнародного та національного законодавства, які урегульовують суспільні відносини щодо утворення та погашення державного, місцевого боргу та гарантованого державою боргу, а також визначають повноваження та компетенцію уповноважених суб’єктів щодо виконання взятих на себе боргових зобов’язань України. Суб’єктами адміністративно-правового регулювання державного боргу в Україні є система суб’єктів публічної влади, які на підставі норм законодавства виконують завдання, що обумовлені утворенням, обслуговуванням і погашенням державного боргу та гарантованого державою боргу. До суб’єктів, які здійснюють адміністративно-правове регулювання державного боргу в Україні, на нашу думку, належать: Верховна Рада України та Комітет Верховної Ради України з питань державного бюджету; Національний банк України; Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку; Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, зокрема: Міністерство фінансів України, Міністерства юстиції України, Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості України, Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, Агентство з управління державним боргом України, Державна казначейська служба України, Фонд державного майна України, Державна аудиторська служба України; місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Розглянемо більш детально їх завдання та функції щодо державного бюджету. Засоби адміністративно-правового регулювання державного боргу України це сукупність способів і прийомів, за допомогою яких державні органи та органи місцевого самоврядування урегульовують суспільні відносини щодо формування та виплати державного боргу, виконання боргових зобов’язань і зобов’язань державних гарантій (гарантійних). У результаті аналізу чинного адміністративного законодавства і практики його застосування до засобів адміністративно-правового регулювання державного боргу віднесено: 1) контроль за адміністративно-правовим регулюванням державного боргу. Включає в себе такі форми: звіт про виконання зобов’язань за державним боргом і гарантованим державою боргом; аудит показників державного боргу та гарантованого державою боргу; контроль за зміненням валютних курсів і відсоткових ставок; нагляд за адміністративно-правовим регулюванням державного боргу; 2) цільовий вплив на структуру державного боргу та гарантованого державою боргу, включаючи терміни боргового портфеля; 3) оцінка ефективності управління бюджетними коштами та оцінка ризиків отримання державних запозичень і видання державних гарантій; 4) моніторинг цільового використання державних запозичень і державних гарантій; 5) юридична відповідальність позичальника (боржника), гаранта і кредитора за порушення умов договорів. Вивчено міжнародний досвід адміністративно-правового регулювання державного боргу в країнах Європейського Союзу та запропоновано імплементувати у національне законодавство дієві засоби щодо такого регулювання. Виокремлено напрями удосконалення адміністративно-правового регулювання державного боргу України: 1) запровадження оцінки стану ризиків несвоєчасності (невиконання) боргових зобов’язань і державних гарантій суб’єктами боржниками; 2) здійснення контролю та моніторингу за виконанням і цільовим використанням боргових зобов’язань та гарантійних зобов’язань держави і суб’єктів боржників перед державою; 3) розробка стратегії середньострокового та довгострокового планування; 4) удосконалення адміністративно-правового регулювання державного боргу передбачає наявність системи нормативно-правових актів; 5) сприяння розвитку інвестиційного клімату та залучення фінансування на масштабні інфраструктурні проєкти; 6) здійснення моніторингу адаптації норм національного законодавства до законодавства Європейського Союзу в рамках підписаної Україною Угоди про асоціацію з ЄС; 7) посилення державного регулювання гарантованого державою боргу; 8) збільшення внутрішніх позик над зовнішніми позиками. The dissertation deals with the complex and systematic research of administrative legal regulation of the state debt of Ukraine. The state debt is defined as the system of binding relations caused by the inability of the state to ensure the full sustainable development of all spheres of public life at its own expense.
Адміністративно-правове регулювання дисциплінарної відповідальності детективів Національного антикорупційного бюро України. Administrative and legal regulation of disciplinary liability of detectives of the National Anti-Corruption Bureau of Ukraine.
(2021-08) Панов, Владислав Віталійович; Panov, V.V.
– Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 – Право. У дисертації на підставі аналізу наукових і нормативно-правових джерел здійснено теоретичне узагальнення, а також нове розв’язання проблеми адміністративно-правового регулювання дисциплінарної відповідальносте детективів НАБУ. Сформульовані пропозиції та рекомендації щодо удосконалення чинного законодавства у вказаній сфері, у тому числі на основі використання позитивного зарубіжного досвіду. Встановлено, що наведені поняття й особливості дисциплінарної відповідальності дають змогу сформулювати власну дефініцію поняття дисциплінарної відповідальності детективів НАБУ та визначити низку її принципових особливостей. Визначено, що під дисциплінарною відповідальністю детективів НАБУ слід розуміти один із видів юридичної відповідальності, який полягає в обов’язку детективів НАБУ відповідати перед керівником вказаного органу чи уповноваженою особою/органом за вчинений ним дисциплінарний проступок, що проявляється у невиконанні або у неналежному виконанні покладених на нього трудових або службових обов’язків, а також понести дисциплінарні стягнення відповідно до законодавства України. Запропоновано під адміністративно-правовим регулюванням дисциплінарної відповідальності детективів НАБУ розуміти сукупність адміністративно-правових норм та інших адміністративно-правових засобів, що закріплюють, впорядковують, охороняють відносини за участю суб’єктів владних повноважень у вказаних сферах в інтересах людини, суспільства та держави через механізм адміністративно-правового регулювання. Визначено склад дисциплінарного проступку детективів НАБУ, де об’єктом дисциплінарного проступку виступають правовідносини у сфері державного управління, що охороняються законодавством України, та становлять зміст недотримання або неналежного дотримання службової дисципліни. Зовнішніми ознаками об’єктивної сторони дисциплінарного проступку є пряв порушення службової дисципліни, який виражається у протиправній дії (дії чи бездіяльності) детективів НАБУ, в результаті чого настають шкідливі наслідки – це порушення службових обов’язків. Суб’єктами дисциплінарного проступку є детективи, старші детективи НАБУ, наділені відповідно до законодавства правами та обов’язками. До суб’єктивної сторони віднесено психічне ставлення детективів НАБУ до вчинення ними протиправних діянь, внаслідок яких настили негативні наслідки. Наголошено, що підстава настання дисциплінарного проступку виступає як одна із елементів характеристики настання цього проступку. У свою чергу, дисциплінарним проступком детективів НАБУ є протиправна винна дія чи бездіяльність особового кладу підрозділів детективів, що виражається у недотриманні та порушенні службової дисципліни, в результаті якої настає дисциплінарна відповідальність. Запропоновано під дисциплінарним провадженням у справах порушення службової дисципліни детективами НАБУ розуміти визначену процесуальну форму проведення службового розслідування з метою встановлення об’єктивної істини факту порушень службової дисципліни, з подальшим прийняттям висновку про притягнення до дисциплінарної відповідальності. Виділено стадії дисциплінарного провадження у справах про порушення службової дисципліни детективами НАБУ та розкрито відповідні завдання, притаманні цим стадіям: 1) виникнення юридичного факту, пов’язаного з порушенням службової дисципліни, та відкриття дисциплінарного провадження з визначенням особи, уповноваженої на проведення службового розслідування; 2) формування матеріалів службового розслідування; 3) складання висновку дисциплінарного розслідування з визначенням рекомендованого виду дисциплінарного стягнення. Спираючись на науково-обґрунтовані положення поняття «дисциплінарне стягнення», запропоновано під останнім розуміти захід правового впливу, як міра покарання за скоєння проступку детективами НАБУ, з метою виховання свідомо-якісного ставлення до службових обов’язків та результату своєї діяльності, неухильного дотримання службової дисципліни. Відповідно метою дисциплінарного стягнення є цілеспрямований виховний вплив на детективів Національного бюро, які скоїли дисциплінарний проступок, з метою зміцнення відповідальності та дотримання службової дисципліни, попередження вчинення проступків у майбутньому. Запропоновано доповнити види дисциплінарних стягнень, закріпивши їх на законодавчому рівні. Встановлено характерні риси дисциплінарної відповідальності співробітників антикорупційного органу у зарубіжних країнах, зокрема щодо підпорядкованості антикорупційних органів (деякі з антикорупційних органів є автономними державними органами (Польща, Італія), інші ж функціонують у системі правоохоронних органів (Австрія), або в системі органів прокуратури (Румунія). Запропоновано шляхи адаптації позитивного досвіду до національної правової системи: досвід Польщі (закріплення норм стосовно пом’якшуючих та обтяжуючих обставин); досвід Італії (прийняття спеціального внутрішнього документу – Дисциплінарного статуту; закріплення процедурних аспектів забезпечення права на захист, у тому числі за допомогою прокурора або представника профспілкової організації, окреслити умови та порядок відкладення слухання щодо накладення дисциплінарного стягнення; закріплення норм щодо вчинення рецидиву дисциплінарного проступку працівником антикорупційного органу); досвід Литви (перегляду процедури дострокового скасування дисциплінарного стягнення в Україні внаслідок отримання державної нагороди та кола суб’єктів, до якого скасування може бути застосовано). Обґрунтована необхідність прийняття Закону України «Про Дисциплінарний статут детективів Національного антикорупційного бюро України» з метою усунення недоліків діючого законодавства у відповідній частині та підвищення гарантій захисту та реалізації прав і свобод детективів у процесі притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. - Qualifying scientific work on the rights of the manuscript. The dissertation on competition of a scientific degree of the doctor of philosophy on a specialty 081 - Law. In the dissertation on the basis of the analysis of scientific and normative-legal sources the theoretical generalization, and also the new decision of a problem of administrative-legal regulation of disciplinary responsibility of detectives of NABU is carried out. Proposals and recommendations for improving the current legislation in this area, including on the basis of the use of positive foreign experience. It is established that the given concepts and features of disciplinary responsibility allow to formulate own definition of the concept of disciplinary responsibility of NABU detectives and to define a number of its basic features. It is determined that the disciplinary liability of NABU detectives should be understood as one of the types of legal liability, which consists in the obligation of NABU detectives to answer to the head of the specified body or authorized person / body for the disciplinary misconduct committed by non-fulfillment or improper execution labor or official duties, as well as to incur disciplinary sanctions in accordance with the legislation of Ukraine. It is proposed to understand the administrative and legal regulation of disciplinary liability of NABU detectives as a set of administrative and legal norms and other administrative and legal means that consolidate, regulate, protect relations with the participation of subjects of power in these areas in the interests of man, society and the state. -legal regulation. The composition of the disciplinary misconduct of NABU detectives has been determined, where the object of disciplinary misconduct is legal relations in the field of public administration, protected by the legislation of Ukraine, and constitute non-compliance or improper observance of official discipline. External signs of the objective side of a disciplinary misdemeanor are a violation of official discipline, which is expressed in the illegal action (action or inaction) of NABU detectives, resulting in harmful consequences - a violation of official duties. The subjects of disciplinary misconduct are detectives, senior NABU detectives, endowed with rights and responsibilities in accordance with the law. The subjective side includes the mental attitude of NABU detectives to committing illegal acts, which resulted in negative consequences. It is emphasized that the grounds for the occurrence of a disciplinary misconduct act as one of the elements of the characteristics of the occurrence of this misconduct. In turn, the disciplinary misconduct of NABU detectives is an illegal culpable act or inaction of the personnel of detective units, which is expressed in non-compliance and violation of official discipline, which results in disciplinary liability. It is proposed that NABU detectives understand disciplinary proceedings in cases of violation of official discipline as a certain procedural form of conducting an official investigation in order to establish the objective truth of the fact of violations of official discipline, followed by a conclusion on disciplinary action. The stages of disciplinary proceedings in cases of breach of official discipline by NABU detectives are identified and the relevant tasks inherent in these stages are revealed: 1) the emergence of a legal fact related to breach of official discipline and the opening of disciplinary proceedings to determine the person authorized to conduct official investigations; 2) formation of materials of official investigation; 3) drawing up the conclusion of disciplinary investigation with definition of the recommended type of disciplinary punishment. Based on the scientifically based provisions of the concept of "disciplinary action", it is proposed to understand the latter as a measure of legal influence as a measure of punishment for misconduct by NABU detectives, in order to cultivate a conscious attitude to official duties and results of their activities. . Accordingly, the purpose of disciplinary action is targeted educational influence on the detectives of the National Bureau who committed a disciplinary offense, in order to strengthen the responsibility and compliance with official discipline, to prevent misconduct in the future. It is proposed to supplement the types of disciplinary sanctions by enshrining them at the legislative level. Characteristic features of disciplinary responsibility of anti-corruption bodies in foreign countries have been established, in particular regarding the subordination of anti-corruption bodies (some of the anti-corruption bodies are autonomous state bodies (Poland, Italy), others operate in the law enforcement system (Austria) or the prosecutor's office). ). Ways to adapt the positive experience to the national legal system are suggested: the experience of Poland (consolidation of norms regarding mitigating and aggravating circumstances); experience of Italy (adoption of a special internal document - the Disciplinary Statute; consolidation of procedural aspects of ensuring the right to defense, including with the help of a prosecutor or a representative of a trade union, outline the conditions and procedure for postponing a hearing on disciplinary action; authority); experience of Lithuania (revision of the procedure for early cancellation of disciplinary sanctions in Ukraine as a result of receiving a state award and the range of entities to which the cancellation can be applied). The necessity of adopting the Law of Ukraine "On the Disciplinary Statute of Detectives of the National Anti-Corruption Bureau of Ukraine" in order to eliminate the shortcomings of current legislation in the relevant part and increase guarantees for protection and realization of rights and freedoms of detectives in the process of bringing them to disciplinary responsibility.
Адміністративно-правове регулювання дисциплінарної відповідальності працівників Державного бюро розслідувань. Administrative and Legal Framework for Disciplinary Liability of Employees of the State Bureau of Investigation
(2021-08) Максимович, Андрій Миколайович; Maksymovych, Andrii
У роботі досліджено питання адміністративно-правового регулювання дисциплінарної відповідальності працівників Державного бюро розслідувань. Визначено, що дисциплінарна відповідальність працівників ДБР – це встановлена нормами права система заходів дисциплінарного впливу, що виражається в застосуванні компетентними державними органами (їх посадовими особами) визначених законодавством дисциплінарних стягнень до працівників ДБР за вчинення дисциплінарного проступку з метою забезпечення відновлення порушених прав і свобод у сфері службових правовідносин. Вона характеризується специфічними ознаками, які сформульовані та охарактеризовані у роботі. Проведено порівняння дисциплінарної відповідальності працівників ДБР з іншими видами юридичної відповідальності (адміністративною, кримінальною, цивільно-правовою) і доведено самостійний, особливий, специфічний характер дисциплінарної відповідальності працівників ДБР із сукупністю власних нормативних, фактичних та процесуальних підстав, які дають можливість відрізняти види відповідальності. Сформульовано особливості дисциплінарної відповідальності працівників ДБР, які вирізняють її з-поміж інших видів юридичної відповідальності. Встановлено, що адміністративно-правове регулювання дисциплінарної відповідальності працівників ДБР – це упорядкування за допомогою адміністративно-правових норм суспільних відносин, які виникають у зв’язку із притягненням працівників ДБР до відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку, яке відбувається з метою забезпечення належної службової дисципліни та виконання покладених на ДБР завдань. Відзначено превалюючий вплив адміністративного права на такі відносини (зокрема службового права як підгалузі адміністративного права) через публічно-правовий характер діяльності ДБР та завдання, які на нього покладені державою. У той же час не варто спростовувати часткову роль норм трудового права у врегулюванні відносин притягнення працівників ДБР до дисциплінарної відповідальності. У такому комплексному, складному значенні і проявляється сутність адміністративно-правового регулювання дисциплінарної відповідальності працівників ДБР. Аналіз положень нормативно-правових актів, які регулюють державно-службові відносини, дозволяє констатувати відсутність у нормотворців єдиної концепції побудови службового законодавства України у сфері правоохоронної діяльності. З’ясовано, що завданням підрозділів внутрішнього контролю щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників ДБР є запобігання і виявлення дисциплінарних проступків у діяльності працівників ДБР з урахуванням вимог чинного законодавства. Серед повноважень підрозділів внутрішнього контролю ДБР щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників ДБР слід виокремити наступні: 1) повноваження у сфері запобігання вчиненню дисциплінарних проступків у діяльності працівників ДБР (превентивного спрямування; здійснення контролю за дотриманням правил етичної поведінки, вимог щодо недопущення виникнення конфлікту інтересів; консультування щодо правил етичної поведінки, конфлікту інтересів, декларування майна, доходів, видатків та зобов’язань фінансового характеру тощо); 2) повноваження, які направлені на виявлення дисциплінарних проступків у діяльності працівників ДБР (проведення перевірок на доброчесність та моніторинг способу життя; проведення інтерв’ю із застосуванням поліграфа; перевірка інформації, що міститься у зверненнях; проведення службового розслідування). Визначено, що адміністративно-правовим статусом Дисциплінарної комісії ДБР є правове положення осіб у складі Дисциплінарної комісії ДБР, що визначається за допомогою закріплення у чинному адміністративному законодавстві мети її утворення та організації діяльності, завдань, функцій, компетенції та відповідальності, що дозволяє їй бути повноцінним учасником адміністративно-правових відносин. Основними структурними елементами адміністративно-правового статусу Дисциплінарної комісії ДБР є: мета її утворення; завдання, функції, компетенція та юридична відповідальність. До підстав для притягнення працівників ДБР до дисциплінарної відповідальності є сукупність протиправних, винних, шкідливих дій чи бездіяльності, що посягають на встановлений порядок несення служби у ДБР та службову дисципліну, за які до працівника ДБР може бути застосовано дисциплінарне стягнення. З урахуванням аналізу нормативно-правових актів, які застосовуються для притягнення працівників ДБР до дисциплінарної відповідальності, відзначено розмаїття відповідних підстав, і зауважено, що це може ускладнювати процедурні аспекти дисциплінарного провадження, а тому вимагає належної уніфікації всіх підстав притягнення працівників ДБР до дисциплінарної відповідальності у єдиному нормативно-правовому акті з питань дисциплінарної відповідальності працівників ДБР. Сформульовано поняття службового розслідування за фактом порушення службової дисципліни працівниками ДБР. Охарактеризовано Порядок службового розслідування стосовно працівників ДБР, який охоплює наступні етапи: 1) встановлення підстав для проведення (покладається на Управління внутрішнього контролю ДБР); 2) прийняття рішення про проведення (покладається на Директора ДБР, оформлюється наказом); 3) відсторонення особи, щодо якої проводиться службове розслідування від виконання посадових чи службових обов’язків (за потреби); 4) безпосередньо проведення службового розслідування (всебічне дослідження предмету розслідування); 5) оформлення результатів службового розслідування і передання їх до Дисциплінарної комісії ДБР. Встановлено, що вид дисциплінарного стягнення, який застосовується до працівника ДБР залежить від правового статусу такого працівника. В наявності досить широке розмаїття дисциплінарних стягнень і низка нормативно-правових актів, які регулюють відповідні відносини, тому доцільним вбачається вирішення питання про узагальнення всіх видів дисциплінарних стягнень, які застосовуються до працівників ДБР в єдиному нормативно-правовому акті. Враховано позитивні зрушення у сфері адміністративно-правового регулювання дисциплінарної відповідальності працівників ДБР, однак наголошено і на існуванні окремих проблем, вирішення яких є нагальним і необхідним. Запропоновано для вдосконалення правових засад притягнення працівників ДБР до дисциплінарної відповідальності прийняття єдиного нормативно-правового акту, який би визначав всі особливості кожного етапу притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників ДБР (наприклад, Дисциплінарний статут ДБР). The work studies the administrative and legal regulatory framework for the disciplinary liability of the employees of the State Bureau of Investigation.
Адміністративно-правове регулювання діяльності органів місцевого самоврядування по забезпеченню безпеки дорожнього руху. Administrative-legal settlement of the activities of local self-government bodies to ensure road safety.
(2023-06) Воронюк, Наталія Петрівна; Voroniuk, Nataliia
Дисертація присвячена комплексному дослідженню проблем діяльності органів місцевого самоврядування по забезпеченню безпеки дорожнього руху. У змісті роботи розкрито теоретико-практичні засади повноважень органів місцевого самоврядування у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, взаємодії органів місцевого самоврядування з іншими суб’єктами публічної адміністрації по забезпеченню безпеки дорожнього руху. Доведено, що сучасне законодавство, яким визначені повноваження органів місцевого самоврядування у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху в Україні потребує поліпшення. Дисертант є співавтором ряду проєктів Законів, якими пропонується удосконалити законодавство у сфері безпеки дорожнього руху, а саме: «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо розміщення транспортних засобів на об’єктах благоустрою» (№ 8346 від 11 січня 2023 р.); «Про внесення змін до Закону України «Про дорожній рух» щодо забезпечення планування заходів для підвищення безпеки дорожнього руху» (№ 8353 від 12 січня 2023 р.); «Про внесення змін до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» щодо врахування вимог безпеки дорожнього руху при плануванні та забудові територій» (№ 8354 від 12 січня 2023 р.); «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо забезпечення вивчення правил безпеки дорожнього руху» (№ 8356 від 12 січня 2023 р.). Крім того, автором запропоновано ряд змін до Закону України «Про дорожній рух», якими передбачається визначити повноваження сільських, селищних, міських рад, їх виконавчих органів, голів територіальних громад, районних та обласних рад. The dissertation is devoted to a comprehensive study of the problems of local self-government bodies' activities in ensuring road safety. The content of the work reveals the theoretical and practical foundations of the powers of local self government bodies in the field of road safety, interaction of local self-government bodies with other subjects of public administration to ensure road safety.
Адміністративно-правове регулювання діяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Administrative and legal regulation of the Deposit Guarantee Fund of individuals.
(2021-06) Науменко, Сергій Геннадійович; Naumenko, Serhii
У роботі досліджено питання адміністративно-правового регулювання діяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб і визначено можливі шляхи його вдосконалення. Враховуючи актуальність теми дисертації, висвітлено зміст та особливості функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб в Україні. Сформульовано авторську позицію щодо поняття «система гарантування вкладів фізичних осіб», яку запропоновано розуміти як сукупність відносин, що виникають у зв’язку з гарантуванням вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку, ліквідації банків і регулюються Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», суб’єктами яких є ФГВФО, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, банки та вкладники. Запропоновано розширити перелік суб’єктів системи гарантування вкладів фізичних осіб, доповнивши його такими суб’єктами, як Верховна Рада України та кредитні спілки. На підставі вивчення досвіду імплементації до національної системи гарантування вкладів фізичних осіб положень Основоположних Принципів для ефективних систем страхування депозитів, розроблених Базельським комітетом з банківського нагляду спільно з Міжнародною Асоціацією страховиків депозитів, сформульовано низку пропозицій з метою вдосконалення адміністративно-правового регулювання діяльності ФГВФО. Зокрема, підтримано необхідність участі Державного ощадного банку України у Фонді, запропоновано заходи щодо посилення правового захисту вкладників від неправомірної діяльності службових осіб ФГВФО, а також із вдосконалення правового забезпечення гарантування виплат страхового відшкодування банківським вкладникам. Визначено місце ФГВФО у системі гарантування вкладів фізичних осіб як провідного суб’єкта, якому державою делеговано функції гарантування вкладів фізичних осіб. Запропоновано класифікувати суб’єктів зазначеної системи на суб’єктів активної участі ‒ ті, що розробляють і запроваджують заходи гарантування вкладів фізичних осіб, та суб’єктів пасивної участі ‒ ті особи, чиї інтереси щодо повернення вкладів забезпечує держава. До суб’єктів активної участі віднесено Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, банківські установи, кредитні спілки (за умови внесення відповідних змін до законодавства). До суб’єктів пасивної участі – вкладників, серед яких запропоновано визначати не лише вкладників банківських установ, а й членів кредитних спілок. Зважаючи на те, що право надавати фінансову послугу щодо залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення мають не лише банки, а й кредитні спілки, доведено необхідність передбачити участь останніх у ФГВФО. Наголошено, що без злагодженої діяльності інших суб’єктів активної участі ефективна робота Фонду неможлива, що перешкоджає забезпеченню прав суб’єктів пасивної участі системи гарантування вкладів фізичних осіб. Досліджено ґенезу адміністративно-правового регулювання діяльності ФГВФО та суб’єктів, що здійснюють гарантування вкладів фізичних осіб в провідних країнах світу. Запропоновано періодизацію розвитку адміністративно-правового регулювання діяльності ФГВФО на наступні етапи: ‒ початковий етап (вересень 1998 р. – 2000 р.) – закладено основні підвалини системи гарантування вкладів фізичних осіб, створений ФГВФО та сформований початок адміністративно-правового регулювання його діяльності; ‒ докризовий етап (2001–2007 рр.) – відбулося розширення повноважень ФГВФО щодо виплат вкладникам і водночас скорочений перелік джерел формування його коштів; ‒ кризовий етап (2008–2011 рр.) – обмежено функції ФГВФО до забезпечення достатності фінансових ресурсів для виплат гарантованої суми відшкодувань та організації таких виплат; ‒ новітній етап (2012–2014 рр.) – запроваджено обов’язковість участі банків у ФГВФО та суттєво розширено його повноваження щодо банків (зокрема, щодо виведення неплатоспроможних банків із ринку); ‒ проєвропейський етап (з 2015 р. ‒ дотепер) – збільшений обсяг повноважень ФГВФО не лише як тимчасового адміністратора, але й як ліквідатора неплатоспроможних банків. Доведено, що адміністративно-правове регулювання діяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб – цілеспрямований вплив держави з використанням адміністративно-правових норм на суспільні відносини у сфері гарантування вкладів фізичних осіб з метою забезпечення захисту прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків. Під механізмом адміністративно-правового регулювання діяльності ФГВФО запропоновано розуміти систему адміністративно-правових засобів, якими врегульований алгоритм гарантування вкладів фізичних осіб від деструктивних проявів у банківській сфері, організації та реалізації суспільних відносин у сфері забезпечення стабільного та ефективного функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, а також забезпечення ефективності процесу виведення неплатоспроможних банків з національного ринку, із чітким наділенням ФГВФО необхідним обсягом прав і обов’язків. Констатовано, що загальну стратегію Фонду у сфері гарантування вкладів фізичних осіб визначає адміністративна рада ФГВФО, а управління поточною діяльністю ФГВФО здійснює його виконавча дирекція. При цьому в умовах сьогодення діяльність ФГВФО характеризується високим рівнем корупційних ризиків, що обумовлює необхідність запровадження певних обмежень для осіб, що претендують на місце у складі адміністративної ради Фонду, зокрема, їх зазначення у Єдиному державному реєстрі осіб, які вчинили корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення, виключає таку можливість. Вивчення міжнародного досвіду регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб дозволило дійти висновку, що Україна пішла шляхом країн, у яких діє система «мінімізатор збитків», у якій керівний орган, зокрема ФГВФО, виконує функції не лише тимчасового керуючого банком, визнаного неплатоспроможним, але і функції його ліквідатора. Завдяки цьому Фонд створює передумови зменшення ризиків у сфері розміщення тимчасово вільних коштів фізичних осіб у банківських установах. Системний аналіз адміністративно-правового регулювання діяльності ФГВФО, зокрема контролю його діяльності, дозволив запропонувати авторське розуміння дефініції «контроль діяльності ФГВФО» як системи дій органів державної влади та представників громадськості, спрямованих на спостереження та оцінку стану дотримання вимог чинного законодавства спеціально уповноваженим суб’єктом у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і здійснення ним ефективної діяльності у зазначеній сфері. Доведено, що ФГВФО підконтрольний не лише певним державним інституціям, а, в певному сенсі, і громадськості. Суб’єктам державного контролю діяльності Фонду є ВР України, Кабінет Міністрів України, НБ України та Рахункова палата України. Громадський контроль, з-поміж іншого, реалізується шляхом утворення та функціонування Ради громадського моніторингу при ФГВФО, яка представляє інтереси вкладників і кредиторів та має стати інструментом забезпечення контролю за процедурами ліквідації неплатоспроможних банків і прозорості діяльності Фонду. Водночас у жодної інституції немає дієвих важелів впливу на діяльність Фонду у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, що обумовлює необхідність вдосконалення системи контролю та делегування права на здійснення систематичних контрольних заходів НБ України, як основному регулятору фінансового сектору економіки. За результатами аналізу особливостей адміністративно-правового регулювання діяльності ФГВФО запропоновано пріоритетні напрями його подальшого вдосконалення, зокрема: гармонізація національного законодавства до законодавства ЄС щодо функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб; модифікація підходів до формування фондів ФГВФО; розширення кола суб’єктів, на яких поширюється діяльність ФГВФО щодо гарантування банківських вкладів; запровадження роз’яснювальної роботи серед громадськості щодо значення та діяльності ФГВФО. Сучасне адміністративно-правове регулювання діяльності ФГВФО потребує суттєвого вдосконалення з урахуванням вимог міжнародних нормативно-правових актів, імплементація яких є неодмінною умовою вступу України до європейської спільноти. The paper examines the issues of administrative and legal regulation of the Deposit Guarantee Fund of individuals (DGFI) and identifies possible ways to improve it. Taking into account the relevance of the dissertation topic, the content and peculiarities of the functioning of the system of guaranteeing deposits of individuals in Ukraine are highlighted in the work.
Адміністративно-правове регулювання діяльності інформаційних служб системи МВС України. Administrative and legal regulation of the information services of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine.
(2020-12) Булаєв, Віктор Петрович; Bulaiev, Viktor
У дисертації досліджено нормативно-правове регулювання та діяльність інформаційних служб системи МВС України, форми й засоби збирання, аналізу, обробки та надання інформації, види і форми взаємодії з іншими підрозділами правоохоронних органів щодо профілактики правопорушень й обміну інформацією. Розглянуто особливості взаємодії інформаційних служб системи МВС України з державними та недержавними засобами масової інформації, проаналізовано найкращі світові практики діяльності інформаційних служб правоохоронних органів і шляхи впровадження такого досвіду в Україні. Надано пропозиції щодо організаційно-правового вдосконалення та розвитку діяльності інформаційних служб системи МВС України. Акцентовано, що актуальність теми дослідження зумовлена нагальною потребою в широкому інформуванні громадськості про результативність роботи державних інституцій, зокрема в попередженні правопорушень і протидії їм. Одним із головних органів, на який покладено таку функцію, є МВС України, що останніми роками спрямовує зусилля на налагодження зворотного зв’язку з інститутами громадянського суспільства, забезпечення відкритості й прозорості власної діяльності, зокрема за напрямом дотримання прав і свобод людини та громадянина. Визначено, що нормативно-правове регулювання діяльності інформаційних служб МВС України становить взаємозалежну сукупність адміністративно-правових та інформаційних норм, які спрямовані на формування та реалізацію комунікаційно-інформаційної політики МВС України й здебільшого стосуються питань організації та функціонування інформаційних підрозділів МВС України, а також зовнішньоорганізаційних відносин щодо висвітлення основних завдань, поставлених перед Міністерством. Запропоновано авторську класифікацію системи нормативно-правових актів, що регламентують діяльність інформаційних підрозділів МВС України, окреслено їхні особливості. Встановлено місце та роль інформаційних служб системи МВС України в здійсненні комунікації в умовах інформаційного суспільства, що дало змогу сформулювати дефініцію поняття адміністративно-правового статусу останніх, визначити його структуру й особливості діяльності цих підрозділів. Доведено, що специфічними ознаками діяльності інформаційних служб МВС України є такі: особливий предмет – інформаційні відносини на внутрішньодержавному, міждержавному й недержавному рівнях з метою профілактики правопорушень і створення соціально престижного іміджу правоохоронних органів; обсяг роботи інформаційних служб МВС України не обмежений завданнями однієї служби чи навіть напрямом діяльності МВС України; заходи, у яких беруть участь інформаційні служби МВС України, мають важливе суспільне й політичне значення, а отже, за сферою діяльності та інтересів інформаційні служби МВС України, а саме Департамент комунікації, є номенклатурою, підпорядкованою безпосередньо керівнику МВС України; їхня діяльність має чітку правову регламентацію з визначенням відповідних процедур; наділені відповідним правовим інструментарієм. Сформульовано зміст діяльності інформаційних підрозділів МВС України, який полягає в адміністративній діяльності посадових осіб зазначених підрозділів у встановленому законом порядку із застосуванням принципів, методів, способів, правил, схем й алгоритмів, за якими здійснюють пошук даних, їх збирання, обробку, накопичення та зберігання, що спрямована на висвітлення об’єктивної, достовірної, своєчасної інформації про результати діяльності органів і підрозділів МВС України в обсязі, достатньому для належної поінформованості всіх зацікавлених суб’єктів діяльності відповідної державної інституції та формування позитивного іміджу останньої. Проаналізовано види та форми взаємодії інформаційних служб системи МВС України з іншими підрозділами правоохоронних органів щодо обміну інформацією. Зміст такої взаємодії полягає в спільній, узгодженій за часом, місцем і заходами діяльності органів та підрозділів МВС України з іншими підрозділами правоохоронних органів щодо розроблення єдиної правової позиції стосовно фактів і подій, у вирішенні яких брали участь ці учасники. Виокремлено два основні рівні відносин інформаційних служб МВС України й засобів масової інформації – зовнішній і внутрішній. Схарактеризовано форми й методи взаємодії інформаційних служб МВС України з представниками засобів масової інформації в період підготовки до забезпечення масового заходу, у процесі забезпечення публічного порядку під час його проведення та після завершення. Увагу акцентовано на організаційно-правових аспектах удосконалення та розвитку діяльності інформаційних служб системи МВС України, які полягають у: формуванні сучасної інформаційно-комунікаційної політики МВС України за європейськими принципами діяльності державних інституцій із застосуванням найкращих практик збирання, обробки та подання інформації; створенні багатоцільових і багатофункціональних інформаційних систем висвітлення діяльності органів та підрозділів МВС України; зміцненні кадрового потенціалу інформаційних підрозділів МВС України шляхом запрошення до роботи професійних журналістів; подальшій розбудові інформаційної мережі, створення умов для ефективного функціонування інформаційних обліків; удосконаленні чинного законодавства щодо визначення правових й організаційних форм висвітлення інформації про результати діяльності органів і підрозділів МВС України; оптимізуванні форм і методів захисту інформації для унеможливлення несанкціонованого доступу до останньої, з огляду на завдання та функції, покладені на МВС України. Розглянуто найкращі світові практики діяльності інформаційних служб правоохоронних органів і можливості впровадження такого досвіду в Україні. Сформульовано висновок, що комунікаційна політика, упроваджена в різних державах, має власні принципи, завдання, правила, заходи, кодекси поведінки. На цій підставі запропоновано комплекс правових й організаційних заходів з удосконалення діяльності інформаційних підрозділів МВС України. The dissertation examines the legal regulation and activities of information services of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine, forms and means of collecting, analyzing, processing and providing information, types and forms of interaction with other law enforcement agencies for crime prevention and information exchange. Peculiarities of interaction of information services of the system of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine with state and non-state mass media are considered, the best world practices (experience) of activity of information services of law enforcement bodies and ways of its introduction in Ukraine are analyzed. Proposals on organizational and legal improvement and development of information services of the system of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine are given.
Адміністративно-правове регулювання профілактичної діяльності дільничних офіцерів поліції. Administrative and Legal Regulation of Preventive Activities of District Police Officers.
(2020-10) Сташків, Ярослав Ярославович; Stashkiv, Yaroslav
У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, яке полягає у розробці проблеми адміністративно-правового регулювання профілактичної діяльності ДОП, а також сформульовано обґрунтовані теоретичні узагальнення, висновки та рекомендації, спрямовані на вдосконалення законодавства України та практики його застосування у даній сфері. Визначено місце профілактики в системі протидії злочинності. Проаналізовано історію виникнення теорії профілактики, а також сучасні тенденції наукової розробки даної проблематики, На основі проведеного дослідження зроблено висновок про те, що сьогодні профілактична діяльність вийшла за межі кримінології й потребує кваліфікованого втручання спеціалістів інших галузей права, передусім, адміністративного. Проаналізовано базові кримінологічні поняття і сформульовано авторські визначення, які відображають, передусім, роль адміністративного права в аналізованій сфері. В рамках аналізу теоретико-методологічних засад теорії профілактики, зосереджено увагу на дослідженні трьох основних питань, які викликають найбільше наукових суперечок: перше – необхідність і доцільність вживання єдиної термінології для позначення профілактичної діяльності та окремих її аспектів; друге – сутність і зміст основних термінів і понять, які використовуються у цій сфері; третє – визначення співвідношення, ієрархії та субординації між цими категоріями. Доведено, що терміни «попередження», «профілактика» і «запобігання» не можна використовувати як взаємозамінні, оскільки всі вони мають різне смислове навантаження й позначають різні рівні, напрями та види попереджувальної діяльності. Наголошено, що в науковому обігу та в практиці законотворчості необхідно віддавати перевагу терміну «протидія», який є вихідним, базовим поняттям, що охоплює усі відомі види впливу на злочинність. «Профілактику» запропоновано розглядати як складову частину «протидії злочинності». При цьому наголошено, що завдяки своїй універсальності профілактичні заходи можуть застосовуватись не лише на етапі превентивної діяльності, але також й на наступних етапах розвитку протиправної поведінки. Охарактеризовано профілактичну діяльність ДОП як складноорганізовану систему, визначено її ознаки та такі системоутворюючі складові, як мета, завдання, функції, принципи, зміст, форми, методи, об’єкт і предмет. Детально проаналізовано їх сутність і зміст. Обґрунтовано авторський погляд на завдання та цільову спрямованість профілактичної діяльності ДОП, визначено загальні принципи побудови системи профілактики правопорушень, вимоги, що висуваються до діяльності суб’єктів профілактики, а також принципи, яким мають відповідати профілактичні заходи. Сформульовано авторське визначення змісту профілактичної діяльності ДОП та викладено власні міркування з приводу класифікації профілактичних заходів. Проведено порівняння різноманітних наукових поглядів на сутність і зміст форм профілактики й на цій основі сформульовано авторське визначення форм профілактичного впливу ДОП, а також проведено їх класифікацію. Проаналізовано юридичну природу, ознаки, властивості, а також найбільш поширені в юридичній літературі підходи до визначення методів профілактики; сформульовано власне бачення змісту даної категорії; здійснено класифікацію методів профілактики ДОП за різноманітними критеріями. Визначено основні недоліки існуючих на сьогодні наукових підходів до визначення об’єкту та предмету профілактики, сформульовано їх авторські визначення, а також проведено їх диференціацію на основні складові елементи. Визначено основні ознаки суб’єктів профілактики, й на цій основі сформульовано їх авторське визначення. Обґрунтовано власний погляд на класифікацію суб’єктів профілактики та визначено місце служби ДОП в їх системі. Сформульовано авторське визначення «профілактики», яке дозволяє розглядати її не лише як теоретичну концепцію чи систему соціального управління, але також і як різновид державно-правової діяльності. Проаналізовано багаторічний досвід становлення та удосконалення служби ДОП. З’ясовано, що у своєму розвитку служба ДОП пройшла сім основних етапів. Визначено ознаки, за якими служба ДОП відрізняється від інших підрозділів Національної поліції України. На основі проведеного дослідження зроблено узагальнюючий висновок про те, що службу ДОП необхідно розглядати як базову організаційну ланку поліції, на яку покладено основний тягар реалізації профілактичної функції поліції. З метою визначення місця, яке займає служба ДОП в системі профілактики злочинів взагалі, та в системі Національної поліції зокрема, обґрунтовано власне бачення логічного ланцюга реалізації профілактичної функції службою ДОП. Наголошено на необхідності виведення підрозділів превентивної діяльності з підпорядкування патрульної поліції і включення їх до складу НПУ в якості самостійних елементів, а також запропоновано на нормативному рівні закріпити приналежність служби ДОП до підрозділів превентивної діяльності. Сформульовано конкретні пропозиції щодо нормативного закріплення організаційної системи служби ДОП, а також скасування відповідних нормативних положень, які передбачають будь-яку підконтрольність служби ДОП патрульній поліції. Наведено аргументи на користь необхідності перегляду існуючої на сьогодні системи управління службою ДОП і розширення її повноважень щодо самостійного вирішення проблем профілактики злочинності в межах закріпленої дільниці завдяки децентралізації наданих ДОП оперативних функцій. Проаналізовано правове положення та адміністративно-правовий статус працівників служби ДОП, визначено недоліки їх адміністративно-правового регулювання, а також сформульовано конкретні пропозиції з їх усунення. Наголошено на необхідності нормативного закріплення організаційної структури служби ДОП, а також детального визначення повноважень та обов’язків всіх її працівників. Визначено переваги та недоліки обґрунтованих в літературі варіантів підвищення ефективності виконання поліцією профілактичної функції. Доведено, що найбільш оптимальним варіантом вирішення даного питання є покладання основного обсягу роботи, пов’язаної з організацією профілактики правопорушень, на старших інспекторів та інспекторів з профілактики, посади яких мають бути введенні до структури служби ДОП. Обґрунтовано приблизний перелік завдань і функцій цих працівників. Обґрунтовано авторський погляд на цільову спрямованість, завдання, функції та принципи діяльності служби ДОП як основного суб’єкта профілактики правопорушень в системі Національної поліції України. Акцентовано увагу на відсутності нормативно-правового визначення мети діяльності ДОП і, спираючись на сферу компетенції ДОП, сформульовано її авторську дефініцію. Доведено необхідність перегляду та уточнення завдань, вирішення яких покладається на службу ДОП, а також обґрунтовано конкретні пропозиції з даного питання. Доведено, що нормативно закріплений підхід до визначення основних функцій служби ДОП є концептуально хибним, оскільки вносить неясність у розуміння основного призначення даної служби, а також робить практично неможливим проведення розмежування між покладеними на неї завданнями та функціями. З метою усунення даного недоліку, запропоновано нормативно закріпити такий перелік основних функцій служби ДОП: профілактична, адміністративно-юрисдикційна, соціального обслуговування населення та кримінальна процесуальна (в якості допоміжних сил). Детально проаналізовано зміст кожної із названих функцій. Сформульовано авторську дефініцію такого поняття, як «принципи діяльності ДОП». Обґрунтовано необхідність перегляду нормативно закріпленої системи принципів діяльності ДОП, зокрема, включення до неї таких принципів: законності, гуманізму, поваги до особи та соціальної справедливості, об’єктивності, наукового управління, гласності, взаємодії з іншими суб’єктами профілактики, незалежності від діяльності політичних партій та інших громадських об’єднань, прогнозованості та плановості, взаємодії з населенням на засадах партнерства. Обґрунтовано конкретні пропозиції, спрямовані на розширення профілактичного потенціалу такого принципу, як взаємодія з населенням на засадах партнерства. Досліджено систему нормативно-правових актів, які регулюють діяльність ДОП у сфері профілактики, визначено їх недоліки та обґрунтовано шляхи їх усунення. Сформульовано авторську дефініцію такого поняття, як «правове регулювання профілактичної діяльності служби ДОП», а також розроблено класифікацію нормативно-правових актів, які його складають. Зокрема, обґрунтовано необхідність їх поділу на дві групи: 1) ті, що спрямовані на удосконалення «позитивного права»; 2) ті, що спрямовані на його охорону. В рамках першої групи проаналізовано норми, що стимулюють соціально корисну поведінку людей, направляють її у правомірне русло; в рамках другої – норми, що носять охоронний характер й забезпечують втілення в життя регулятивних норм. Нормативно-правові акти, які віднесено до другої групи, додатково диференційовано на три підгрупи: 1) що встановлюють правові заборони та регулюють порядок притягнення їх порушників до відповідальності; 2) що закріплюють систему безпосередніх профілактичних заходів, їх рівні та порядок реалізації; 3) що регулюють діяльність спеціалізованих суб’єктів профілактики. Обґрунтовано необхідність прийняття базового закону профілактичної спрямованості – Закону «Про профілактику правопорушень», викладено авторський погляд на його структуру та зміст. Серед суб’єктів профілактики, система яких визначатиметься в даному Законі, запропоновано окремо виділити службу ДОП, поклавши на неї значний обсяг повноважень у сфері профілактичної діяльності. На основі аналізу розгалуженої системи законів і підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють діяльність служби ДОП як спеціалізованого суб’єкта профілактики, обґрунтовано висновок про те, що, незважаючи на всю їх прогресивність і соціальну спрямованість, вони є недостатніми для забезпечення належних умов реалізації профілактичної функції службою ДОП. Наведено конкретні недоліки та прогалини даного сектору правового регулювання, а також сформульовано конкретні рекомендації з їх усунення. З метою визначення основних напрямів підвищення ефективності профілактичної діяльності ДОП на загальносоціальному рівні, проаналізовано обґрунтовані в літературі визначення загальносоціальної профілактики та погляди на місце, яке вона займає в системі протидії злочинності. Визначено основні ознаки, мету та завдання профілактичної діяльності ДОП на загальносоціальному рівні. Доведено, що до реалізації заходів загальносоціальної профілактики, в тій чи іншій мірі, залучаються як спеціалізовані, так і неспеціалізовані суб’єкти, в тому числі ДОП. З метою з’ясування змісту загальносоціальної профілактики ДОП, досліджено багаторівневу систему різноманітних за своїм характером заходів, які нею охоплюються. Проаналізовано обґрунтовані в літературі погляди науковців на дане питання й обґрунтовано висновок про те, що усю сукупність заходів загальносоціальної профілактики, залежно від характеру та сфери застосування, доцільно поділяти на п’ять груп: політичні, економічні, соціальні, правові та культурно-виховні. На основні проведеного дослідження визначено основні завдання та функції ДОП щодо реалізації кожної з цих груп заходів, виявлено основні недоліки та прогалини, які існують у цій сфері, а також обґрунтовано практичні рекомендації з їх усунення. Сформульовано авторську дефініцію поняття «загальносоціальна профілактика ДОП». Визначено загальні вади існуючої на сьогодні системи загальносоціальної профілактики, а також проведено оцінку можливостей ДОП щодо підвищення її ефективності. Проаналізовано обґрунтовані в літературі визначення спеціальної профілактики ДОП. Окреслено ознаки, мету та основні завдання діяльності ДОП на даному рівні профілактики, а також проаналізовано погляди науковців на систему суб’єктів її реалізації. Сформульовано авторську дефініцію поняття «спеціальна профілактика ДОП». Досліджено структуру спеціальної профілактики, а також проаналізовано наукові погляди на дане питання. На основі проведеного аналізу обґрунтовано висновок про те, що в рамах спеціальної профілактики ДОП необхідно виділяти такі відносно самостійні елементи: профілактика окремих видів правопорушень, профілактика фонових явищ, профілактика рецидивної злочинності (однак лише в тих межах, які не охоплюються рамками попереджувальної роботи на індивідуальному рівні). До основних напрямів діяльності ДОП на даному рівні профілактики віднесено: 1) попередження пияцтва та алкоголізму; 2) попередження правопорушень у сфері незаконного обігу наркотиків; 3) попередження порушень міграційного законодавства; 4) попередження домашнього насильства; 5) попередження бродяжництва, бездоглядності і правопорушень серед молоді; 6) попередження рецидивної злочинності; 7) попередження правопорушень у сфері дозвільної системи тощо. Обґрунтовано необхідність нормативного закріплення основних завдань і функцій ДОП по кожному з цих напрямів. Проаналізовано основні напрями спеціальної профілактики ДОП, з’ясовано недоліки та прогалини, які їм характерні, а також сформульовано практичні рекомендації з їх усунення. Розкрито сутність і зміст основних форм спеціальної профілактики ДОП. Сформульовано авторські дефініції та доведено необхідність нормативного закріплення таких найбільш поширених форм, як профілактична перевірка, профілактичний припис, правова пропаганда, інформування населення, профілактичний обхід поліцейської дільниці. Проаналізовано обґрунтовані в літературі та в чинному законодавстві визначення індивідуальної профілактики, а також наукові погляди на місце, яке вона займає в системі протидії злочинності. Визначено специфічні особливості, характерні індивідуальній профілактичній роботі ДОП, сформульовано її мету і на цій основі визначено її основні завдання, та систему об’єктів. Сформульовано авторську дефініцію поняття «індивідуальна профілактична робота ДОП». Проаналізовано обґрунтовані в літературі наукові погляди на рівні, форми та методи індивідуальної профілактики. Викладено авторське бачення цих питань, зокрема: виокремлено три рівні профілактики ДОП (ранню, безпосередню та профілактику рецидиву), сформульовано їх авторські дефініції, а також визначено особливості діяльності ДОП на кожному з них; всі методи індивідуальної профілактики ДОП об’єднано у дві групи (переконання і примус), сформульовано їх авторські дефініції, з’ясовано мету, завдання, а також проаналізовано комплекс конкретних профілактичних заходів, які ними охоплюються. Детально охарактеризовано типову модель індивідуальної профілактики ДОП. Проаналізовано існуючі на сьогодні наукові підходи до періодизації індивідуальної профілактики, і на основі проведеного дослідження виділено чотири основні стадії індивідуальної профілактики ДОП: 1) виявлення осіб, які потребують профілактичного впливу; 2) кримінологічне прогнозування їх протиправної поведінки; 3) вибір заходів індивідуального профілактичного впливу щодо них та негативних факторів оточуючого їх мікросередовища; 4) перевірка та оцінка результатів застосованих заходів. Проаналізовано діяльність ДОП на кожному з цих етапів, визначено недоліки та прогалини чинного законодавства, що її регулюють, а також сформульовано конкретні пропозиції з їх усунення. Обґрунтовано необхідність перегляду та суттєвого розширення переліку осіб, які потребують профілактичного впливу з боку ДОП, а також джерел надходження інформації про них. Визначено основні завдання ДОП щодо збору, узагальнення та аналізу інформації про найбільш значущі кримінально-прогностичні ознаки особи та оточуючого її мікросередовища, а також обґрунтовано класифікацію такої інформації. Сформульовано авторські дефініції, проаналізовано порядок реалізації та основні недоліки таких найбільш часто застосовуваних ДОП форм індивідуальної профілактики, як: офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки; превентивний облік; адміністративний нагляд; профілактична бесіда; терміновий заборонний припис стосовно кривдника; надання соціальної допомоги; профілактична опіка; обговорення протиправних вчинків особи за місцем проживання, роботи, навчання; подання про необхідність усунення причин та умов, які сприяють вчиненню конкретних правопорушень; усунення негативних факторів оточуючого середовища. Сформульовано конкретні пропозиції, спрямовані на розширення можливостей ДОП щодо здійснення корекцій індивідуальної профілактичної роботи в залежності від ефективності вжитих раніше заходів.
Адміністративно-правове регулювання соціального захисту поліцейських. Administrative and legal regulation of social protection of police officers
(2021-02) Марусевич, Дмитро Олександрович; Marusevych, Dmytro
У роботі досліджено питання адміністративно-правового регулювання соціального захисту поліцейських та визначено можливі шляхи його вдосконалення. Доведено, що соціальний захист поліцейських – це комплекс правових, економічних та організаційних заходів, які застосовуються суб’єктами публічної адміністрації та спрямовані на встановлення основних і додаткових гарантій, що забезпечують реалізацію прав та законних інтересів поліцейських відповідно до умов несення служби, статусу особи та членів їхніх сімей під час проходження служби та після її закінчення. Соціальний захист поліцейських охоплює дві групи гарантій: основні (гарантовані Конституцією України) та додаткові (гарантовані законами України), тобто гарантії, пов’язані з наявністю умов і стану здоров’я та життя поліцейського, членів його сім’ї. Запропоновано класифікувати види соціального захисту поліцейських на підставі таких критеріїв: 1) залежно від суб’єктних ознак соціального захисту поліцейського; 2) залежно від виду страхового випадку страхування поліцейського; 3) залежно від форм соціального захисту. Сформульовано поняття принципів соціального захисту поліцейських, які визначено як основоположні ідеї та закономірності, що слугують підґрунтям соціального захисту поліцейських і спрямовані на підвищення престижності служби в поліції, встановлення та реалізації загальних і додаткових гарантій соціального захисту поліцейського з метою захисту їхніх прав, свобод та законних інтересів з урахуванням умов складності й небезпечності несення служби. Виокремлено такі принципи: загальні (верховенства права; дотримання прав і свобод людини; законності; відкритості та прозорості; нейтральності; безперервності; справедливості; пріоритетності міжнародних стандартів соціального захисту порівняно зі стандартами, встановленими національним законодавством; рівності; гуманізму; збереження суті права людини на соціальний захист; декларативності); галузеві (комплексності та системності; адресності; адаптивності; індивідуальної визначеності; обґрунтованості; конкретизації); інституційні (відповідальності суб’єкта гарантування соціального захисту; диференціації; доброчесності й неупередженості; обов’язковості страхування життя і здоров’я поліцейських; пропорційності виду соціального захисту тим умовам та підставам, що передбачають застосування певного заходу; пріоритетності соціального захисту осіб, що забезпечують охорону прав і свобод людини, протидію злочинності, підтримання публічної безпеки та порядку; кровної спорідненості соціального захисту; довіри поліцейського до держави). Визначено сутність державної політики у сфері соціального захисту поліцейських, яка становить цілеспрямовану, організовану діяльність суб’єктів публічної адміністрації, що в процесі реалізації своїх повноважень шляхом застосування комплексу управлінських, правових, економічних, соціальних заходів сприяє розробленню коротко- та довгострокових програм соціального захисту поліцейських з метою захисту їхніх прав і законних інтересів відповідно до умов несення служби, статусу особи та членів їхніх сімей під час проходження служби та після її закінчення. Сформульовано мету державної політики у сфері соціального захисту поліцейських та пріоритетні напрями її розвитку. Досліджено механізм соціального захисту поліцейських, зокрема визначено його як сукупність адміністративно-правових норм і засобів, організаційних форм та методів, які впливають на суспільні відносини, що пов’язані із фінансовим, матеріальним, соціальним і побутовим забезпеченням необхідних умов для реалізації поліцейськими своїх прав та обов’язків, а також захисту прав, свобод та інтересів членів їхніх сімей. Виокремлено основні завдання механізму соціального захисту поліцейських та його структурні елементи, до яких належать: норми адміністративного права, що встановлюють соціальні гарантії для поліцейських і членів їхніх сімей, адміністративно-правові відносини й акти реалізації заходів соціального захисту поліцейських. Розглянуто особливості нормативно-правового регулювання соціального захисту поліцейських та обґрунтовано необхідність внесення змін до низки законодавчих і підзаконних актів, що сприятиме вдосконаленню правового регулювання таких питань, як: визначення страхового стажу в разі тимчасової непрацездатності поліцейських; відповідність грошового забезпечення поліцейських, а також посадових окладів розміру прожиткового мінімуму; виплата доплат за роботу поліцейських у нічний час; обмеження впливу місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування на реалізацію гарантій професійної діяльності поліцейського; забезпечення прав поліцейських на звернення про надання необхідної медичної допомоги; посилення захисту соціальних прав та інтересів поліцейських, які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки й оборони, відсічі та стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях; визначення максимальних розмірів пенсійного забезпечення поліцейських. Сформульовано авторську позицію щодо поняття адміністративних правовідносин у сфері соціального захисту поліцейських, які запропоновано розглядати як врегульовані нормами адміністративного права суспільні відносини, що виникають у сфері соціального захисту на підставі визначених законодавством юридичних фактів, коли одним з учасників є публічна адміністрація, а іншим – поліцейський або член його сім’ї. Запропоновано власну класифікацію соціальних гарантій, що слугують об’єктом адміністративно-правових відносин у сфері соціального захисту поліцейських, які охоплюють: соціальні гарантії економічного характеру; соціальні гарантії реалізації права на відпочинок; соціальні гарантії поліцейських у зв’язку з виконанням ними службових повноважень; соціальні гарантії у сфері медичного забезпечення; соціальні гарантії щодо забезпечення житлом; соціальні гарантії у сфері пенсійного забезпечення; додаткові соціальні гарантії для членів сім’ї поліцейського. Досліджено досвід іноземних держав стосовно реалізації заходів із соціального забезпечення поліцейських, на підставі чого запропоновано внести зміни до законодавства щодо посилення соціальних гарантій для поліцейських, які звільнились зі служби, а потім працевлаштувались на іншу роботу. Розглянуто питання ефективності таких видів соціального захисту поліцейських, як підвищення заробітної плати, компенсація за найм житла, а також фінансовий лізинг на придбання власного житла. Запропоновано внести низку змін до нормативно-правових актів, що має позитивно вплинути на ефективність реалізації заходів соціального захисту поліцейських. Обґрунтовано необхідність удосконалення системи грошового забезпечення поліцейських, порядку компенсації поліцейському за найм житла в разі проходження (несення) служби не за місцем його проживання, а також окремих норм у сфері забезпечення поліцейських житлом на умовах фінансового лізингу.
Адміністративно-правове регулювання фінансування і матеріально-технічного забезпечення Національної поліції України
(2021-02) Гончар, Андрій Григорович; Honchar, Andrii
Адміністративно-правовий механізм запобігання правопорушенням, пов’язаним з корупцією.
(2022-01) Левчук, Аліна Олександрівна; Levchuk, Alina
Дисертацію присвячено теоретико-практичному комплексному дослідженню проблемних питань забезпечення запобігання правопорушенням пов’язаним з корупцією за допомогою адміністративно-правових механізмів. Проведено системний аналіз елементів адміністративно-правових механізмів запобігання правопорушенням, пов’язаним з корупцією, виокремлено проблеми та визначено напрями перспективного удосконалення застосування механізмів адміністративно-правового запобігання. У роботі проаналізовано праці вчених, які досліджували проблеми механізмів запобігання корупції та корупційних проявів. На основі проаналізованих наукових праць було виявлено, що питання механізмів запобігання правопорушенням, пов’язаним з корупцією не розкривалось та не було досліджене, що і викликало у автора науковий інтерес. Проаналізовано такі правові категорії як «адміністративно-правовий механізм», «механізм правового регулювання», «корупція» та «правопорушення, пов’язане з корупцією». Досліджено етимологію терміну «корупція», деталізувавши яке було проаналізувати таке вихідне поняття як «правопорушення, пов’язане з корупцією». Висвітлено генезу доктринального дослідження становлення механізму запобігання правопорушенням, пов’язаним з корупцією та з’ясовано, що вона має певну періодизацію. Вивчаючи особливості, було виокремлено декілька етапів становлення механізму запобігання правопорушенням, пов’язаним з корупцією у вітчизняній адміністративно-правовій доктрині: перший етап, який охоплює період перебування України у складі СРСР і до 1995 року, що характеризується запереченням державою, науковцями та дослідниками існування корупції та порушень, пов’язаних з корупцією як негативних руйнівних явищ; другий етап – (1995 – 2014 рр.) формування національного антикорупційного законодавства та нормативне закріплення таких понять як «корупція» і «корупційне діяння», а також зародження формування механізмів протидії діянням, які не являлись корупційними; третій етап – (з 2015 р по теперішній час) виокремлення самостійного механізму запобігання правопорушенням, пов’язаним з корупцією. Запропоновано внести зміни до законодавчо закріпленого визначення в Законі України «Про запобігання корупції» поняття «правопорушення, пов’язане з корупцією» та викласти його в такій редакції: «правопорушення, пов’язане з корупцією – це протиправне, винне, умисне діяння (дія чи бездіяльність), особи, зазначеної у частині першій статті 3 цього Закону, яка посягає на охоронювані законодавством у сфері запобігання корупції суспільні відносини, пов’язані із дотриманням встановлених вимог, заборон та обмежень, за яке законом встановлено кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність». Визначено структуру адміністративно-правового механізму запобігання правопорушенням, пов’язаним з корупцією та виокремлено такі її основні елементи як норма права (законодавчий акт), суб’єкти запобігання правопорушенням, пов’язаним з корупцією та інструменти публічного адміністрування. Сформульовано визначення адміністративно-правового механізму запобігання правопорушенням, пов’язаним з корупцією, та визначено, що це врегульована нормами адміністративного права система адміністративно-правових засобів, заходів та складових елементів, які при злагодженості та єдності утворюють комплексну систему антикорупційних вимог, обмежень та заборон, реалізація яких спрямована на запобігання корупційним та пов’язаним з корупцією правопорушенням. Охарактеризовано суб’єктів запобігання правопорушенням, пов’язаним з корупцією, розкрито зміст їх повноважень та розподілено їх на три групи: суб’єкти із загальними повноваженнями, суб’єкти зі спеціальними повноваженнями, суб’єкти з повноваженням учасників антикорупційних заходів. Визначено роль та завдання спеціально уповноважених суб’єктів запобігання, таких як Департамент стратегічних розслідувань та Департамент внутрішньої безпеки в розрізі їх функціональних обов’язків щодо запобігання правопорушенням, пов’язаним з корупцією. Визначено особливості застосування інструментів публічного адміністрування для ефективного запобігання правопорушенням, пов’язаним з корупцією. Проаналізовано форми і методи управління, та виокремлено такі форми публічного адміністрування, які являються зовнішніми проявами конкретних дій, як: 1) встановлення норм права; 2) застосування норм права; 3) укладання адміністративних договорів; 4) здійснення реєстраційних та інших юридично значущих дій; 5) здійснення організаційних дій та заходів. Окрему увагу приділено методам, як складовій публічного адміністрування, які являються способами і засобами впливу на керовані об’єкти. Застосування суб’єктами запобігання під час здійснення своїх повноважень інструментів публічного адміністрування дають змогу приймати підзаконні нормативно-правові акти, ухвалювати акти індивідуальної дії, що тягнуть за собою юридичні наслідки, а також застосовувати різні превентивні та каральні методи. У ході дослідження було з’ясовано, що для запобігання правопорушенням, пов’язаним з корупцією застосовуються загально юридичні превентивні методи (переконання, заохочення, примус, прямий та непрямий вплив) та спеціальні методи, які мають виражену цілеспрямованість та опосередковані у відповідній формі. Автором виокремлено та проаналізовано такі спеціальні методи, як : 1) метод запровадження антикорупційної політики; 2) метод застосування програм та стратегій для запобігання вчинення правопорушень, пов’язаних з корупцією; 3) метод фінансового контролю. Автор також дійшов висновку, що методом можуть виступати зазначені в Законі України «Про запобігання корупції» норми, які закріплюють заборони, вимоги та обмеження, наприклад, обмеження щодо одержання подарунків; запобігання одержанню неправомірної вигоди або подарунка та поводження з ними; обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності; обмеження після припинення діяльності, пов'язаної з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування; обмеження спільної роботи близьких осіб та інші. Узагальнено зарубіжний досвід запобігання корупції та пов’язаних з нею правопорушень і визначено можливості для запозичення. Позитивним надбанням України можуть стати наступні напрямки з питань покращення системи запобігання корупції та діянням, пов’язаним з корупцією: 1. Збільшення функціонування системи контролю за корупційним проявами на основі Європейського досвіду, за допомогою долучення на рівні з державним контролем і громадський контроль; 2. Дотримання чіткості та розмежованості повноважень суб’єктів, покликаних здійснювати запобігання вчинення діянь, пов’язаних з корупцією, а також виключення дублювання однакових функцій у різних суб’єктів запобігання; 3. Спрощення реєстраційно-дозвільних процедур з використанням прозорої процедури; 4. Дотримання принципу незалежності засобів масової інформації; 5. Дотримання юридично закріпленого принципу незалежності судової гілки влади; 6. Відсутність толерантності до корупції; 7. Запровадження єдиної антикорупційної політики з дієвими правовими, соціальними, економічними та політичними механізмами дії. Автор визначив шість кроків до удосконалення системи запобігання правопорушенням, пов’язаним з корупцією: визначення існуючої ситуації в питаннях запобігання корупційним проявам, її аналіз; пошук слабких місць і параметрів, що вимагають поліпшення, а саме колізій і прогалин в системі антикорупційного законодавства; розробка оптимальної стратегії вдосконалення; впровадження розроблених дій; оцінка результатів і аналіз отриманої ситуації. Окреслено необхідність по іншому підходити до питань повторності адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією, передбачених статтями Глави 13-А КУпАП, не пов’язуючи їх лише з порушеннями однотипних заборон чи приписів та запропоновано доповнити Главу 13-А приміткою де зазначити наступне: «Повторним слід вважати правопорушення вчинене особою, яка раніше протягом року вчинила будь-яке з правопорушень, передбаченого статтями Глави 13-А цього Кодексу та її було піддано адміністративному стягненню». У ході дослідження було проаналізовано статтю 184-1 КУпАП «Неправомірне використання державного майна» та з’ясовано, що дане правопорушення містить ознаки правопорушення, пов’язаного з корупцією, тому повинно міститись в Главі 13-А з певними уточненнями формулювання диспозиції статті. Акцентовано увагу на виключенні з Глави 13-А КУпАП норм передбачених статтями 172-9-1 «Заборона розміщення ставок на спорт, пов’язаних з маніпулюванням офіційним спортивним змаганням» та 172-9-2 «Порушення заборони розміщення ставок на спорт, пов’язаних з маніпулюванням офіційним спортивним змаганням» у зв’язку з відсутністю в їх складі ознак правопорушень, пов’язаних з корупцією.
Адміністративно-правовий механізм превентивної діяльності Національної поліції України. Administrative and legal mechanism of preventive activities of the National Police of Ukraine.
(2022-08) Сулацький, Владислав Сергійович; Sulatskyi, Vldyslav
Дисертація присвячена дослідженню адміністративно-правового механізму превентивної діяльності Національної поліції України. У дисертаційному дослідженні автором акцентовано увагу на низці актуальних проблемних питань функціонування адміністративно-правового механізму превентивної діяльності. Надано змістовний структурний аналіз поняття та структури адміністративно-правового механізму превентивної діяльності Національної поліції України, що в свою чергу обґрунтовує позицію про те, що превентивною діяльністю є будь-які дії добровільного або примусового характеру або комплекс таких дій, передбачених законодавством України, вчинені уповноваженими особами поліції перед початком вчинення правопорушення та спрямовані на його попередження. Додатково обґрунтовано сутність та значення такої діяльності та вказано, що саме цей вид правоохоронної діяльності в довгостроковій перспективі є найбільш дієвим і безпечним. Аналіз, також дав підстави віднести до структури відповідного механізму: норми адміністративного права, що регулюють галузь превентивної діяльності; акти застосування права та такі, що визначають статус і зміст діяльності посадових осіб (поліцейських) які відповідно до покладених на них функційних обов’язків здійснюють превентивну діяльність; адміністративно-правові відносини в сфері здійснення превентивної діяльності, що виникають як в загальному розумінні так і ситуативно; наявні адміністративні процедури у сфері превентивної діяльності, котрі забезпечують його реалізацію та досягнення визначених законодавством цілей і мети. Досліджено низку наукових і практичних джерел щодо функціонування адміністративно-правового механізму загалом і ролі та місця в ньому Національної поліції України. Утверджено думку про те, що відповідний орган є ключовим і виконує таку діяльність в різних контекстах і значеннях. Детальне вивчення відповідного питання, стало можливим за умови підтвердження необхідності забезпечення належного рівня функціонування всіх інституцій поліції, що спрямовані на забезпечення, та власне формують і реалізовують превентивний напрям роботи Національної поліції України. До кола органів правопорядку, що найбільш активно здійснюють превентивну діяльність, на думку автора відносяться: Державна прикордонна служба України; Національна гвардія України; Державна міграційна служба; Державна фіскальна служба; Державна кримінально-виконавча служба України та, власне, Національна поліція України, котра вживає заходів у більш широкому колі правовідносин. Опрацювання таких структурних елементів адміністративно-правового механізму превентивної діяльності, як функції та завдання, дало підстави сформувати обґрунтовану позицію щодо їх удосконалення. Так, поняття завдань, не може бути розглянуто уособлено від мети, як і остання розглядатись без завдань, оскільки вони є тісно взаємопов’язаними категоріями, котрі уможливлюють здійснення конкретної діяльності, що спрямована на досягнення фактичного результату. В свою чергу, крізь призму того, що мета визначається як є організація системного та раціонального функціонування інституту превентивної діяльності в поліції як елемента правоохоронної системи держави, що діє для забезпечення прав і свобод людини і громадянина, у спосіб недопущення порушень законодавства України, завдання характеризуються як базові покрокові елементи її досягнення. Доведено думку, що правовими засадами функціонування відповідного інституту є конкретні акти законодавства, що набули чинності в установленому законодавством України порядку та дотичні до них норми, що впливають на здійснення такої діяльності. Ураховуючи поділ засад на: конституційні; законодавчі; підзаконні, найбільш вагомими серед них, втілені в конкретних нормативно-правових актах є такі накази Національної поліції України: «Про затвердження Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення», «Про затвердження положення про Департамент превентивної діяльності Національної поліції України», «Про затвердження Інструкції з організації діяльності дільничних офіцерів поліції», «Про затвердження Інструкції з організації роботи підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України» та інші. З’ясовано, що напрямами реалізації адміністративно-правового механізму превентивної діяльності Національної поліції України є галузі (сфери) правовідносин, котрі формують окремі сегменти соціально-владного взаємозв’язку під час реалізації (здійснення) превентивної діяльності Національної поліції України. Уточнено їх структурне та змістовне наповнення, охарактеризовано подальші перспективи застосування відповідної теоретико-практичної категорії. Водночас, автор стверджує, що форми адміністративно-правового механізму превентивної діяльності Національної поліції України, притаманні процесу втілення теоретичних правових конструкцій у життя та можуть: виражатись як система способів, засобів і конкретних дій підрозділів превентивної діяльності щодо здійснення запобігальної діяльності в сфері правоохорони; втілює як правові так і не правові (організаційні) інструменти для забезпечення дії інституту превентивної діяльності не лише в системі підрозділів Національної поліції України, й серед органів правопорядку також; виражатись у широкому колі правовідносин у формі організації, впорядкування та правозастосування. Методи ж, належить, на думку автора поділяти на внутрішні (спрямовані на забезпечення реалізації повноважень суб’єктами превентивної діяльності) та зовнішні (що є безпосередніми інструментами впливу на соціально-владні відносини та виступають додатковим регулятором і гарантом правопорядку). Автором також проаналізовано низку прикладів зарубіжного досвіду функціонування інституту адміністративно-правового механізму превентивної діяльності органів правопорядку та запропоновано інтегрувати відповідний досвід у діяльність Національної поліції України, з метою оптимізації правозахисних процесів. Проведення роз’яснювально-превентивної роботи, за прикладом діяльності поліції Грузії, змістовно впливатиме на об’єкти превентивної діяльності засобами як правового виховання, так можливо й фрагментарного поліцейського примусу чи переконання. Автором обґрунтовано, що до кола напрямків, (консолідованих за об’єктним принципом векторів розвитку дії відповідного механізму) слід віднести: організаційний, нормативно-правовий і інформаційно-аналітичний, що дозволить оптимізувати діяльність зазначених підрозділів і шляхом спрощення попередньо регламентованих у законодавстві України процедур, ґрунтовно укріпити інститут прав і свобод людини і громадина. The dissertation is devoted to the study of the administrative and legal mechanism of preventive activities of the National Police of Ukraine. In the dissertation study, the author focused attention on a number of topical problematic issues of the functioning of the administrative-legal mechanism of preventive activity. A meaningful structural analysis of the concept and structure of the administrative-legal mechanism of preventive activities of the National Police of Ukraine is provided, which in turn justifies the position that preventive activities are any actions of a voluntary or coercive nature or a set of such actions, provided for by the legislation of Ukraine, committed by authorized persons to the police before the commission of an offense and aimed at its prevention. In addition, the essence and significance of such activity is substantiated and it is indicated that this type of law enforcement activity is the most effective and safe in the long term.
Адміністративно-правовий статус Вищого антикорупційного суду України. Administrative and legal status of the High Anti-Corruption Court of Ukraine.
(2021-08) Никитюк, Ярослав Ігорович Nykytiuk Ya. I.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право». – Національна академія внутрішніх справ, Київ, 2021. У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, яке полягає у розробці питань адміністративно-правого статусу Вищого антикорупційного суду в контексті вітчизняної правозастосовної практики та досвіду зарубіжних країн. Досліджено ґенезу виникнення Вищого антикорупційного суду і на основі проведеного аналізу визначено такі основні етапи його становлення як повноцінного елемента системи судоустрою та антикорупційного механізму: 1) до 1.02.2017 р. – поява, еволюціонування та законодавче оформлення ідеї створення незалежної судової ланки для розгляду і вирішення справ про корупцію у вищих органах державної влади; 2) 1.02.2017 р. – 21.06.2018 р.– законодавче оформлення адміністративно-правового статусу Вищого антикорупційного суду; 3) 21.06.2018 р. – по теперішній час – початок функціонування Вищого антикорупційного суду та удосконалення адміністративно-правового забезпечення його діяльності, в рамках якого виділено такі самостійні періоди: проведення конкурсу на посаду судді Вищого антикорупційного суду; вирішення організаційних питань підготовки до початку роботи суду; початок роботи Вищого антикорупційного суду. Визначено найбільш відчутні позитивні результати роботи Вищого антикорупційного суду, а також проаналізовано фактори, що відображають нереалізовані очікування та свідчать про розчарування його роботою. Доведено, що виникнення та становлення Вищого антикорупційного суду відбувалось під впливом цілої низки різних за правовою природою і характером факторів. Розкрито зміст таких факторів й обґрунтовано доцільність їх об’єднання в такі групи: стійкий запит громадськості на боротьбу з корупцією; низький рівень довіри до судової гілки влади; логічна незавершеність антикорупційного механізму; вимога міжнародних партнерів. Проаналізовано такі основні напрями адміністративно-правового регулювання діяльності Вищого антикорупційного суду, як організація діяльності; забезпечення відправлення правосуддя; боротьба з корупцією, забезпечення незалежності діяльності; кадрове забезпечення діяльності; інформаційне забезпечення діяльності; ведення діловодства, обліково-реєстраційна та статистична робота; забезпечення пропускного режиму, трудового розпорядку, службової дисципліни; фінансове, ресурсне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності. Визначено основні недоліки адміністративно-правового регулювання діяльності Вищого антикорупційного суду, а також обґрунтовано найбільш перспективні шляхи їх усунення. Визначено місце Вищого антикорупційного суду в антикорупційному механізмі. Доведено, що Вищий антикорупційний суд не можна розглядати виключно як складову частину судової гілки влади. В першу чергу, він є ключовим елементом антикорупційної інфраструктури. Визначено фактори, що обумовлюють соціальне призначення суду поза межами судової системи. Розкрито зміст таких факторів, як історія створення Вищого антикорупційного суду та особлива роль у цьому процесі міжнародних партнерів та вітчизняних антикорупційних громадських організацій; тенденція до розширення антикорупційного механізму та поглиблення спеціалізації окремих органів державної влади у сфері протидії корупції; законодавче закріплення антикорупційної спрямованості діяльності Вищого антикорупційного суду; дослівне тлумачення офіційної назви суду. Наголошено, що специфічний характер виконуваних функцій дає підстави розглядати Вищий антикорупційний суд як повноцінний елемент вітчизняного антикорупційного механізму. Доведено, що створення такого суду логічно завершило побудову вертикалі антикорупційних інститутів, діяльність яких спрямована на протидію корупції. Відтак, з високою вірогідністю можна спрогнозувати, що уже в найближчому майбутньому сфера антикорупційної діяльності виокремиться з адміністративного права й остаточно сформується у самостійну галузь вітчизняної правової системи. З’ясовано недоліки адміністративно-правового регулювання питань, пов’язаних із визначенням місця Вищого антикорупційного суду в національній судовій системі. Доведено, що створення такого суду не суперечить Конституції України, оскільки не порушує такі основоположні конституційні засади, як повага прав і свобод людини, доступ до правосуддя, забезпечення справедливого правосуддя, а також узгоджується з одним із основних принципів системи судоустрою – принципом спеціалізації. З урахуванням положень Конституції України, Законів України «Про судоустрій і статус суддів», «Про Вищий антикорупційний суд», інших національних та міжнародних правових актів, а також теоретичних здобутків і напрацювань, визначено основні ознаки особливих судів. Наведено аргументи на користь того, що Вищий антикорупційний суд не володіє жодною із цих ознак, а тому не може бути віднесений до категорії «особливих судів». Проаналізовано структуру та організаційні засади діяльності Вищого антикорупційного суду. З’ясовано, що такий суд, як вищий спеціалізований суд в системі судоустрою України, має складну організаційно-структурну побудову, що обумовлена виконанням ним специфічних завдань і функцій. Проаналізовано особливості адміністративно-правового регулювання таких структурних елементів Вищого антикорупційного суду, як керівництво; судова палата Вищого антикорупційного суду; Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду; Апарат Вищого антикорупційного суду; органи суддівського самоврядування. Доведено, що чітке та однозначне визначення організаційної структури такого суду має не лише теоретичне, але також і практичне значення, а тому потребує відповідного законодавчого закріплення. З метою удосконалення діяльності судової палати Вищого антикорупційного суду обґрунтовано необхідність вжиття таких заходів, як збільшення кількості суддів, а також законодавче закріплення та вжиття заходів до фактичного створення в структурі судової палати Вищого антикорупційного суду відокремлених палат з розгляду окремих категорій справ. Розкрито сутність і зміст принципу інституційної, організаційної, кадрової та фінансової автономії діяльності Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду. Визначено гарантії реалізації зазначеного принципу, а також обґрунтовано необхідність їх законодавчого закріплення. Встановлено, що обов’язковою вимогою при віднесенні кримінальних проваджень до підсудності Вищого антикорупційного суду є наявність особливих умов. Обґрунтовано необхідність диференціації таких умов в залежності від їх сутності та змісту на три самостійні групи: що характеризують особливості правового статусу суб’єкта злочину, що характеризують особливості предмета злочину; що характеризують особливості потерпілого від злочину. В результаті порівняльно-правового аналізу компетенції Вищого антикорупційного суду та Національного антикорупційного бюро, з’ясовано, що незважаючи на численні корегування компетенції суду на стадії законопроектної роботи, а також після ухвалення Закону України «Про Вищий антикорупційний суд», законодавцю так і не вдалося виконати одну із головних вимог міжнародних партнерів, які наполягали на обов’язковій узгодженості компетенції Вищого антикорупційного суду та Національного антикорупційного бюро. Доведено, що встановлення обмежень підсудності Вищого антикорупційного суду за ознакою суб’єкта злочину, предмета злочину чи потерпілого від злочину не порушує норми Основного закону України, є ознакою спеціалізації такого суду, відповідає конституційній моделі судоустрою в Україні і спрямоване на забезпечення максимально кваліфікованого розгляду деяких категорій справ. Така вузькоспеціалізована спрямованість діяльності Вищого антикорупційного суду покликана забезпечити максимально кваліфікований розгляд корупційних кримінальних проваджень, що є важливою складовою гарантії реалізації конституційного права кожної людини на ефективний судовий захист. Визначено основні напрями удосконалення кадрового забезпечення діяльності Вищого антикорупційного суду. Проаналізовано вимоги, які висуваються до кандидатів на посаду судді такого суду, і які, в залежності від їх сутності та спрямованості, об’єднано в три блоки: загальні вимоги, спеціальні «позитивні» вимоги та спеціальні «негативні» критерії. Доведено, що законодавче закріплення додаткових вимог і обмежень до кандидатів на посаду судді Вищого антикорупційного суду є обґрунтованим й обумовлене необхідністю комплектування такого суду суддями з високим освітнім і професійним рівнем, діловими та моральними якостями, а також бездоганною діловою репутацією. Наведено аргументи на користь необхідності законодавчого розмежування вимог, що висуваються до суддів Вищого антикорупційного суду і до суддів Апеляційної палати такого суду в напрямі посилення вимог до рівня освіти та стажу професійної діяльності останніх. Проаналізовано зміст та особливості адміністративно-правового регулювання таких етапів конкурсу на посаду судді Вищого антикорупційного суду, як допуск кандидата на посаду судді до проходження кваліфікаційного оцінювання (що включає подання до ВККСУ кандидатом на посаду судді необхідних документів; проведення відбіркового іспиту (анонімного тестування); перевірка ВККСУ поданих кандидатом на посаду судді документів та формування його досьє); спеціальна перевірка кандидатів; дослідження досьє, проведення співбесіди кваліфікаційного оцінювання, складання рейтингу кандидатів та оголошення результатів конкурсу; розгляд ВРП рекомендації ВККСУ щодо призначення кандидата на посаду судді; призначення на посаду судді Вищого антикорупційного суду. Проаналізовано особливості адміністративно-правового статусу Громадської ради міжнародних експертів та її роль в кадровому забезпеченні антикорупційного судочинства. Доведено, що діяльність Громадської ради міжнародних експертів не суперечить Конституції України, а також не звужує повноваження ВРП у кадровому забезпеченні діяльності Вищого антикорупційного суду, зводячи їх до формальної участі в процедурі добору суддів такого суду. Наголошено, що Громадська рада міжнародних експертів утворюється ВККСУ, є її допоміжним органом і сприяє їй у підготовці рішень з питань призначення на посади суддів Вищого антикорупційного суду, виконуючи лише допоміжну роль у процесі професійного відбору суддів. З метою удосконалення законодавчого регулювання адміністративно-правового статусу Громадської ради міжнародних експертів, обґрунтовано необхідність внесення змін до Закону України «Про Вищий антикорупційний суд», які спрямовані на скасування норми про тимчасовий характер діяльності ради, конкретизацію умов, за яких рада є повноважною, а також умов, за яких вона може ухвалювати рішення; врегулювання процедури і порядку прийняття рішень радою. Проаналізовано зарубіжний досвід адміністративно-правового регулювання діяльності антикорупційних судів, а також окреслено перспективи його імплементації в національну правову систему. Встановлено, що основними, рушійними детермінантами створення антикорупційних судів в зарубіжних країнах є: високий рівень корупції та її проникнення в усі сфери суспільного життя; високий рівень корумпованості судової системи; проведення загальнодемократичних реформ, спрямованих на зміцнення правових стандартів; тиск міжнародних партнерів і донорів та інші. Обґрунтовано авторську класифікацію основних моделей організації антикорупційного судочинства в зарубіжних країнах в залежності від місця, яке займають антикорупційні суди в національній судовій системі, ступеня їх автономності, специфіки виконуваних функцій, а також співвідношення з іншими судами та антикорупційними органами. Визначено специфічні особливості кадрового забезпечення адміністративного судочинства в зарубіжних країнах за такими напрямами, як встановлення додаткових вимог до кандидатів на посаду антикорупційного судді; встановлення додаткових етапів процедури професійного відбору кандидатів на посаду антикорупційного судді; залучення міжнародних експертів та/або представників національних антикорупційних організацій до професійного відбору кандидатів на посаду антикорупційного судді; встановлення додаткових механізмів протидії корупції в антикорупційних судах. Доведено, що в залежності від юрисдикційних меж антикорупційного судочинства, усі країни, в яких функціонують антикорупційні суди, можна диференціювати на такі групи: країни, антикорупційні суди яких наділені «широкими» юрисдикційними повноваженнями; країни, антикорупційні суди яких мають «обмежені» юрисдикційні повноваження; країни, антикорупційні суди яких мають «однозначні» юрисдикційні повноваження; країни, антикорупційні суди яких мають «комбіновані» юрисдикційні повноваження. Визначено найбільш відчутні негативні аспекти а також переваги запровадження антикорупційного судочинства в зарубіжних країнах. Thesis for obtaining a scientific degree of candidate of legal sciences, specialty 12.00.07 – «Administrative Law and Procedure; Financial Law; Information Law». – National Academy of Internal Affairs, 2021. The Thesis provides a theoretical generalization and a new solution to the scientific problem, which is to develop issues of administrative and legal status of the High Anti-Corruption Court in the context of domestic law enforcement practice and the experience of foreign countries. The genesis of the High Anti-Corruption Court has been studied and based on the analysis the following main stages of its formation as a full-fledged element of the judiciary and anti-corruption mechanism have been identified: 1) by February 1, 2017 – emergence, evolution and institutionalizing the idea of an independent judiciary for considering cases of corruption in the highest bodies of State power; 2) February 01, 2017 – June 21, 2018 – legislative registration of the administrative and legal status of the High Anti-Corruption Court; 3) June 21, 2018 – to date – operationalization of the High Anti-Corruption Court and the improvement of administrative and legal support of its activities, which includes the following independent periods: competitive examination for the post of judge of the High Anti-Corruption Court; resolving organizational issues of preparation for the beginning of the Court’s work; operationalization of the High Anti-Corruption Court. The most tangible positive results of the work of the High Anti-Corruption Court have been identified, as well as the indicators of unrealized expectations and disappointment by its work, have been analyzed. It has been proved that the establishment and formation of the High Anti-Corruption Court took place under the influence of a variety of factors of different legal nature. The content of such factors has been revealed and the expediency of their grouping into the following groups has been substantiated: stable public demand for the fight against corruption; low level of trust in the judiciary; logical incompleteness of the anti-corruption mechanism; requirement of international partners. The main directions of administrative and legal regulation of the High Anti-Corruption Court, such as the organization of activities; ensuring the administration of justice; fight against corruption, ensuring the independence of activities; staffing of activities; information support of activity; record keeping, accounting and registration and statistical work; ensuring access regime, work schedule, service discipline; financial, resource, logistical and other support of activity have been analyzed. The main shortcomings of the administrative and legal regulation of the activities High Anti-Corruption Court have been identified, and the most promising ways to eliminate them have been substantiated. The place of the High Anti-Corruption Court in the anti-corruption mechanism has been determined. It has been proven that the High Anti-Corruption Court cannot be considered solely as an integral part of the judiciary. First of all, it is the key element of the anti-corruption infrastructure. The factors that determine the social purpose of the Court outside the judicial system have been identified. The content of such factors as the history of the establishment of the High Anti-Corruption Court and the special role of international partners and domestic anti-corruption public organizations in this process; the tendency to expand the anti-corruption mechanism and deepen the specialization of certain public authorities in the area of anti-corruption; legislative consolidation of the anti-corruption orientation of the High Anti-Corruption Court; literal interpretation of the official name of the court, have been revealed. It has been emphasized that the specific nature of the functions performed gives grounds to consider the High Anti-Corruption Court as a full-fledged element of the domestic anti-corruption mechanism. It has been proved that the establishment of such a court logically completed the construction of the vertical of anti-corruption institutions, whose activities are aimed at combating corruption. Therefore, it is highly probable that the sphere of anti-corruption activity will be separated from administrative law in the near future and will finally form into an independent branch of the domestic legal system. The shortcomings of the administrative and legal regulation of the issues related to determining the place of the High Anti-Corruption Court in the national judicial system have been clarified. It has been proved that the establishment of such a court does not contradict the Constitution of Ukraine, as it does not violate such fundamental constitutional principles as respect for human rights and freedoms, access to justice, fair justice, and is consistent with one of the basic principles of the judiciary. Taking into account the provisions of the Constitution of Ukraine, the Laws of Ukraine “On the Judiciary and the Status of Judges”, “On the High Anti-Corruption Court”, other national and international legal acts, as well as theoretical achievements and developments, the main features of special courts have been identified. It has been argued that the High Anti-Corruption Court does not have any of these characteristics and therefore cannot be classified as a “special court”. The structure and organizational principles of the High Anti-Corruption Court have been analyzed. It has been found that such a court as a higher specialized court in the judicial system of Ukraine has a complex organizational and structural structure, due to the performance of specific tasks and functions. The peculiarities of administrative and legal regulation of such structural elements of the High Anti-Corruption Court have been analyzed: the Judicial Chamber of the High Anti-Corruption Court; Appellate Chamber of the High Anti-Corruption Court; Staff of the High Anti-Corruption Court; judicial self-government bodies. It has been proved that a clear and unambiguous definition of the organizational structure of such a court has not only theoretical but also practical significance, and therefore requires appropriate legislative consolidation. In order to improve the activities of the Judicial Chamber of the High Anti-Corruption Court, the need to take such measures as increasing the number of judges, legislative consolidation and taking measures to actually create separate chambers in the structure of the Judicial Chamber of the High Anti-Corruption Court has been justified. The essence and content of the principle of institutional, organizational, personnel and financial autonomy of the Appellate Chamber of the High Anti-Corruption Court have been revealed. The guarantees of realization of the specified principle have been defined, as well as the necessity of their legislative consolidation has been substantiated. It has been established that the existence of special conditions is a mandatory requirement for including criminal proceedings under the jurisdiction of the High Anti-Corruption Court. The necessity of division of such conditions depending on their essence and content into three independent groups has been substantiated: 1) features of the legal status of the perpetrator of the crime, 2) features of the perpetrator of the crime; 3) the characteristics of the victim of the crime. As a result of a comparative legal analysis of the competence of the High Anti-Corruption Court and the National Anti-Corruption Bureau, it has been found that despite numerous adjustments of the court’s competence at the stage of Draft Law, as well as after the adoption of the Law of Ukraine “On the High Anti-Corruption Court”, the legislator has failed to meet one of the main requirements of international partners, who insisted on the mandatory coordination of the competence of the High Anti-Corruption Court and the National Anti-Corruption Bureau. It has been proved that the establishment of restrictions on the jurisdiction of the High Anti-Corruption Court on the grounds of the perpetrator of the crime, the subject matter of the crime or the victim of the crime does not violate the Basic Law of Ukraine, is a sign of specialization of such a court, conforms to the constitutional model of judicial organization affairs, aims to ensure that certain categories of cases are handled with the best possible expertise. Such a highly specialized focus of the High Anti-Corruption Court is designed to ensure the most qualified consideration of corrupt criminal proceedings, which is an important component of guaranteeing the realization of the constitutional right of everyone to effective judicial protection. Key areas for improvement in human resources management of the High Anti-Corruption Court have been identified. The requirements for candidates for the position of a judge of such a court have been analyzed, which, depending on their nature and direction, have been grouped into three blocks: general requirements, special “positive” requirements and special “negative” requirements. It has been proved that the legislative consolidation of additional requirements and restrictions for candidates for the position of a judge of the High Anti-Corruption Court is justified and conditioned by the need to staff such a court with judges with high educational and professional level, professional and moral qualities, and impeccable professional reputation. The reasons in favor of the need to legally differentiate the requirements for the judges of the High Anti-Corruption Court and the judges of the Appeals Chamber of such a court in the direction of strengthening the requirements for the level of education and professional experience of the latter have been given. The content and features of administrative and legal regulation of the following stages of the competition for the position of a judge of the High Anti-Corruption Court have been revealed: admission of a candidate for the position of a judge to pass the qualification assessment (including submission of necessary documents to the Higher Commission for the Qualification of Judges of Ukraine; selection examination (anonymous testing); verification of the documents submitted by the candidate for the post of judge and preparation of his (her) file by the Higher Commission for the Qualification of Judges of Ukraine); special examination of candidates; research of dossiers, conducting a qualification assessment interview, compiling a rating of candidates and announcing the results of the competition; consideration of the Higher Commission for the Qualification of Judges of Ukraine recommendation on the appointment of a candidate for the position of a judge by the High Council of Justice; appointment as a judge of the High Anti-Corruption Court. The peculiarities of the administrative and legal status of the Public Council of International Experts and its role in staffing anti-corruption proceedings have been analyzed. It has been proved that the activity of the Public Council of International Experts does not contradict the Constitution of Ukraine and does not limit the powers of the High Council of Justice in staffing the activities of the High Anti-Corruption Court, reducing them to formal participation in the selection of judges. It has been emphasized that the Public Council of International Experts is formed by the Higher Commission for the Qualification of Judges of Ukraine, is its subsidiary agency and assists it in preparing decisions on the appointment of judges to the High Anti-Corruption Court, performing only a supporting role in the professional selection of judges. In order to improve the legislative regulation of the administrative and legal status of the Public Council of International Experts, it is necessary to amend the Law of Ukraine “On the High Anti-Corruption Court” which aims to abolish the rules on the temporary nature of the Council, specification of the conditions under which the Council is competent, and the conditions under which it may take decisions; regulation of the decision-making procedure by the Council. The foreign experience of administrative and legal regulation of anti-corruption courts has been analyzed, as well as the prospects of its implementation in the national legal system have been outlined. It has been established that the main, driving determinants of the creation of anti-corruption courts in foreign countries are: high level of corruption and its penetration into all spheres of public life; high level of corruption in the judiciary; performing general democratic reforms aimed at strengthening legal standards; pressure from international partners and donors, etc. The author’s classification of the main models of organization of anti-corruption proceedings in foreign countries depending on the place occupied by anti-corruption courts in the national judicial system, the degree of their autonomy, the specifics of their functions, as well as relations with other courts and anti-corruption bodies has been proposed. Features of staffing of administrative proceedings in foreign countries in the following areas have been identified: setting additional requirements for the candidates for the position of anti-corruption judge; setting additional stages of the procedure of professional selection of candidates for the position of anti-corruption judge; involvement of international experts and / or representatives of national anti-corruption organizations in the professional selection of candidates for the position of anti-corruption judge; setting of additional anti-corruption mechanisms in anti-corruption courts. It has been proved that depending on jurisdiction over anti-corruption proceedings, all countries, in which anti-corruption courts operate,can be differentiated into the following groups: the States, whose anti-corruption courts are endowed with broad jurisdictional powers; the States, whose anti-corruption courts have limited jurisdiction; the States, whose anti-corruption courts have unambiguous jurisdiction; the States, whose anti-corruption courts have combined jurisdictional powers. The most tangible negative aspects as well as the advantages of introducing anti-corruption proceedings in foreign countries have been studied.