081 - Право
Permanent URI for this collection
Browse
Browsing 081 - Право by Issue Date
Now showing 1 - 20 of 216
Results Per Page
Sort Options
Item Сімейно-правовий статус вітчима і мачухи в Україні(2016-10-25) Калінюк, Анжела Леонідівна; Kaliniuk, A.Дисертація є комплексним науковим дослідженням сімейного-правового статусу вітчима і мачухи в Україні. Досліджено загальнотеоретичні та методологічні засади сімейно-правового статусу вітчима і мачухи та визначено стан наукової розробки проблеми, окреслено методологію дослідження сімейно-правового статусу вітчима, мачухи, здійснено аналіз зарубіжного законодавства та наукової доктрини в окресленій сфері.Сформульовано авторські дефініції «вітчим», «мачуха», де під поняттям «вітчим» пропонується розуміти чоловіка матері, який уклав шлюб з жінкою, яка має дитину від попереднього шлюбу (або має статус одинокої матері); під поняттям «мачуха» слід розуміти дружину батька, з якою він уклав шлюб та має дитину від попереднього шлюбу (або має статус одинокого батька). Обґрунтовано, що єдиною підставою виникнення сімейно-правових відносин за участю вітчима, мачухи є укладення ним (нею) та одним із рідних батьків дитини шлюбу на умовах та в порядку, визначених законом. Визначено, що офіційного статусу «вітчим», «мачуха» набувають особи, після реєстрації ними шлюбу у встановленому законом порядку та які мають дітей від попередніх відносин, відповідно статус «пасинка», «падчерки» набувають діти у разі реєстрації їхніми батьком (матір’ю) шлюбу за умови проживання однією сім’єю.Item Конституційний юрисдикційний процес: сучасний стан та перспективи удосконалення(2017) Спінчевська, Олександра МиколаївнаУ дисертації обґрунтовано теоретичні положення щодо сучасного стану конституційного юрисдикційного процесу, зокрема його ефективності як засобу захисту прав і свобод людини і громадянина, а також розроблено на цій основі рекомендації щодо його вдосконалення, зокрема щодо внесення низки змін до національного законодавства з питань юрисдикційної діяльності Конституційного Суду України. Аналіз доктринальних джерел, у яких висвітлюється обрана проблематика, дав підстави поділити їх на дві групи: 1) присвячені діяльності Конституційного Суду України як органу конституційної юрисдикції, та містять доктринальні підходи щодо окремих її процесуальних аспектів, переважно розглядаючи конституційну юрисдикцію як складову конституціоналізму; 2) присвячені безпосередньо конституційному юрисдикційному процесу, розглядаючи його як один з різновидів юрисдикційного процесу, як складову юридичного чи конституційного процесів. Обґрунтовано, що окремі доктринальні аспекти конституційного юрисдикційного процесу знаходять свій вияв у практиці Конституційного Суду України, зокрема у юридичних позиціях, викладених в його рішеннях, висновках та ухвалах, а також у окремих думках суддів Конституційного Суду України.Item Договір про надання правничої допомоги в цивільному праві України(2018) Люльчук, Наталія МихайлівнаДосліджено теоретичні, правові та методологічні засади договору про надання правничої допомоги у цивільному праві України. У відповідному контексті встановлено, що історичні етапи становлення інституту правничої допомоги відповідають стадіям позадоговірного і договірного регулювання надання правничої допомоги, як-от: давньоруський період історії України; період перебування території України під владою інших держав; радянський період історії України; період становлення і розвитку незалежної Української державності; період демократичного реформування в Українській державі. Визначено, що правнича допомога – надання правничих послуг, спрямованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, захисту цих прав і свобод, їх відновлення у разі порушення. Водночас, правничі послуги – надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; здійснення представництва інтересів особи в суді, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; забезпечення захисту особи від обвинувачення; надання особі допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації тощо.Item Касаційний перегляд судових рішень у цивільному процесі України(2019) Помазанов, Андрій Віталійович; Pomazanov, A.Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 (Право). – Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва імені академіка Ф. Г. Бурчака НАПрН України, Київ, 2019. У дисертаційному дослідженні вперше проведено комплексне теоретико-прикладне дослідження здійснення касаційного перегляду в цивільному процесі України за правилами оновленого цивільного процесуального законодавства. У роботі детально розкривається специфіка касаційного перегляду судових рішень у цивільних справах після здобуття Україною незалежності в 1991 році, у зв’язку з чим дисертантом пропонується авторська п’яти етапна періодизація розвитку досліджуваної процедури за критерієм зміни нормативного забезпечення, зважаючи на який виділено пострадянський, перехідний, постперехідний, новий та новітній періоди. The dissertation for the scientific degree of Candidate of Science of Law on specialty 081 (Law). – The Academician F. H. Burchak Scientific-Research Institute of Private Law and Entrepreneurship of National Academy of Law Sciences of Ukraine, Kyiv, 2019.In accordance with the rules of the updated civil procedural legislation in the dissertation the author was carried out a comprehensive theoretical and applied research on the implementation of cassation review in the civil process of Ukraine. The research details the specifics of the cassation review of judicial decisions in civil cases after Ukraine gained independence in 1991, in connection with which the researcher proposes an author's five-step periodization of the investigated procedure development on the criterion of normative provision, taking into account the highlighted post-Soviet, transitional, post-transition, new and newest periods.Item Запобігання зловживанню владою або службовим становищем, що вчиняється державними службовцями. Prevention of abuse of authority or official position by civil servants.(2019-09) Мартиненко, Володимир Олександрович; Martynenko, Volodymyr O.У дисертації досліджено комплекс теоретичних і практичних проблем запобігання зловживанню владою або службовим становищем, що вчиняється державними службовцями. У роботі обґрунтовано низку положень і висновків, нових у концептуальному плані й важливих для юридичної науки, а також діяльності правоохоронних органів. Запропоновано зловживання владою або службовим становищем, перевищення влади або службового становища та службову недбалість вважати злочинами у кримінологічному вимірі та розробляти заходи щодо їх запобігання, незважаючи на виключення законодавцем абсолютної більшості встановлених порядків службової діяльності в органах державної влади, місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності, серед об’єктів кримінально-правової охорони. Встановлено, що до службових та корупційних правопорушень належать діяння, за які передбачено кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність. Увесь їх масив розподілено на такі, що пов’язані з виконанням державними працівниками службових обов’язків (службові зловживання), використанням ними спеціального правового статусу. Науково доведено доцільність запровадження у практику запобігання злочинам у сфері службової діяльності, що вчиняють державні службовці, зарубіжного досвіду правової регламентації та організаційного забезпечення реалізації профілактичних, інформаційно-аналітичних та інших заходів антикорупційного спрямування, зокрема розроблено наукову редакцію правил етичної поведінки державних службовців відповідно до основних положень Модельного кодексу поведінки для державних службовців. У результаті проведеного дослідження з’ясовано, що зловживання владою або службовим становищем у державних органах має такі специфічні ознаки: корупційність; неефективність запобігання зловживанням та іншим проявам корупційності унаслідок високої нестабільності політичного устрою українського суспільства на всіх рівнях; неможливість переборення зневажливого ставлення чиновників до виконання своїх обов’язків лише прийняттям нових законодавчих та нормативних актів, оскільки існуюча система організації влади й управління в правоохоронних і митних органах формує та продукує їх; невиважені та непродумані реформи в її структурі та напрямах діяльності, що призводять до нестабільність сфери службової діяльності; відсутність у державних органах дієвого політичного механізму, який би виключав можливість призначення на керівні посади службовців, які скомпрометували себе перед населенням корупційними та іншими негідними вчинками; неналежний контроль за діяльністю державних органів та їх керівників і відсутність випадків притягнення чиновників вищого рівня до кримінальної відповідальності та реального покарання. Встановлено ступінь впливу різних за своєю природою чинників, які сприяють учиненню службових злочинів та корупційних правопорушень в органах державної влади, їх латентності, серед яких головними визнано недостатньо чітку регламентацію службових повноважень окремих груп кадрів і категорій персоналу, приховування слідів протиправного діяння (дії або бездіяльності) як самими правопорушниками, так і їх безпосередніми керівниками, а також зв’язок службових зловживань з іншими правопорушеннями, до яких можуть бути причетні потерпілі та інші зацікавлені особи. Розроблено кримінологічний портрет сучасної особи злочинця-державного службовця, який зловживає владою або службовим становищем – це особа чоловічої статті віком від 30 до 50 років з повною вищою освітою, яка має чітку антигромадську установку – обійману посаду розуміє виключно як засіб незаконного збагачення. Визначено, що виявлення та розслідування злочинів, які вчиняють державні службовці, покладається, по-перше, на спеціально уповноважені органи у сфері запобігання корупції (Національне агентство з питань запобігання корупції, Національне антикорупційне бюро України, Спеціалізована антикорупційна прокуратура), по-друге, на правоохоронні органи з функціями органу досудового розслідування (Національна поліція, Служба безпеки України, Державна фіскальна служба України, Державне бюро розслідувань). Визначено місце і роль у новій системі спеціально уповноважених органів з питань запобігання корупції підрозділів внутрішньої безпеки Національної поліції України, які взаємодіють зі структурними підрозділами МВС, Служби безпеки, прокуратури, а також іншими правоохоронними органами щодо запобігання злочинам у сфері службової діяльності та корупційним правопорушенням. На основі системного аналізу Перехідних положень Конституції України, Прикінцевих і Перехідних положень КПК України, Закону України «Про Державне бюро розслідувань» (2015) зроблено висновок про доцільність повернення до практики визначення предметної (постатейної) підслідності з урахуванням того, що досудове розслідування злочинів у сфері службової діяльності провадить той слідчий орган, який виявив кримінальне правопорушення. Загальносоціальні заходи запобігання необхідно упроваджувати не тільки на рівні різних верств населення, а й в економічній, соціальній, політичній, правовій та ін. Створення прозорої та відкритої процедури відбору кадрів до державних органів є одним із спеціально-кримінологічних методів запобігання вчиненню зловживання владою або службовим становищем, що вчиняють державні службовці. Основними методами індивідуального запобігання зловживанню владою або службовим становищем, що вчиняють державні службовці, є метод переконання, який полягає у впливі на особу державного службовця, на його свідомість, почуття і волю, з метою розвитку свідомого ставлення до навколишньої дійсності; метод адаптації, що передбачає створення максимально сприятливих умов для праці та побуту державного службовця, зокрема шляхом вирішення труднощів у матеріальному забезпеченні та морально-психологічних проблем; метод примусу: застосування заходів дисциплінарної відповідальності до порушників службової дисципліни. Психологічне тестування під час проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, допоможе визначити справжні цілі та мотиви особи, яка претендує на таку посаду. Whole complex of theoretical and practical problems of preventing abuse of power or official position by civil servants is researched in the dissertation. The paper substantiates a number of assumptions and conclusions, new in the conceptual plan and important for legal science, as well as the activities of law enforcement bodies. Abuse of authority or position, excess of authority or official position and official negligence is proposed to consider as crimes (in the criminological field) and to develop measures for their prevention, despite the fact that the legislator excluded the absolute majority of the established procedures of official activity inside state authorities, local self-government bodies, enterprises, institutions or organizations, regardless of the form of ownership. It has been established that acts of corruption crimes include criminal, administrative, civil and disciplinary liability. Their entire array is divided into those related to the performance of official duties (official abuse) by state employees. It has been scientifically proven the expediency of introducing to the practice of the crime prevention in the field of official activity of civil servants, foreign experience in legal regulation and organizational provision of the implementation of preventive, informational and analytical and other anti-corruption measures. In particular, a scientific editorial of the rules of ethical behavior for civil servants has been developed in accordance with the main provisions of Model Code of Conduct for Civil Servants. In the course of the research, it was found that abuse of power or office in state bodies has the following specific features: corruption; prevention of abuse and other manifestations of corruption is ineffective due to the high instability of the political structure of Ukrainian society at all levels; the dismissive attitude of officials to the performance of their duties cannot be overcome only by the adoption of new legislative and regulatory acts, since the existing system of organization of power and management in the law-enforcement and customs authorities forms and produces them; unreasoned and ill-considered reforms in its structure and directions of activity often lead to the instability in the sphere of service activity; weak control over the activities of state bodies and their leaders, and there are no cases of bringing senior officials to criminal liability and real punishment. The degree of influence of various, by its nature, factors was clarified. These factors promote the commission of official crimes and corruption offenses in public authorities, their latency, among which the lack of clear regulation of the authority of certain groups of personnel and categories of staff recognized as the main of all. Concealing the traces of an unlawful act (actions or inactivity) both by the perpetrators themselves and their direct leaders, as well as the connection of official misconduct with other offenses to which victims and other stakeholders are connected was one of the main goal of this manuscript. A criminological portrait of a contemporary criminal offender-state official who is abusing a government or official position is developed - a person of a male article aged 30 to 50 with a complete higher education, which has a clear anti-social setting, understands the position as solely a means of illicit enrichment. It has been determined that detection and investigation of crimes committed by civil servants relies firstly on specially authorized bodies in the field of prevention of corruption (National Agency on Corruption Prevention, National Anti-Corruption Bureau of Ukraine, Specialized Anti-Corruption Prosecutor’s Office), and secondly, on law enforcement bodies with functions of the pre-trial investigation body (National Police, Security Service of Ukraine, State Fiscal Service of Ukraine, State Bureau of Investigations). The place and role in the new system of specially authorized bodies on the prevention of corruption of the internal security units of the National Police of Ukraine, which interact with the structural units of the Ministry of Internal Affairs, the Security Service, the Prosecutor’s Office, as well as other law-enforcement agencies in the area of crime prevention and corruption offenses, are determined. On the basis of a systematic analysis of the Transitional Provisions of the Constitution of Ukraine, the Final and Transitional Provisions of the Criminal Procedure Code of Ukraine, the Law of Ukraine «On the State Bureau of Investigations» (2015), it was concluded that the expediency of returning to the practice of the definition of a substantive investigation, given that pre-trial investigation of crimes in the field of service activity is carried out by that investigative body which has revealed said criminal offense. General social measures of prevention need to be implemented not only at the level of different groups of the population, but also on different spheres of society, in particular, economic, social, political, legal. Creating a transparent and open recruitment procedure for state bodies is one of the specially-criminological methods for preventing abuse of power or office by civil servants. The opinion about the necessity of strengthening the disciplinary responsibility for civil servants, who are taking «responsible» and «especially responsible» positions, expand the list of offenses that need to be resulted in compulsory dismissal. The need to create appropriate working and safety conditions for persons whose functional responsibilities include the prevention of official crime is proved. The formation of the undoubtedly negative attitude of the society to official crimes, including to the investigators, can be ensured by public organizations through the promotion of public awareness. The main methods for individual prevention of abuse of power or office by civil servants is the method of persuasion, which consists in conducting preventive interviews with persons for whom the possibility of committing this crime are substantiated; the method of adaptation, which involves creation of the most favorable conditions for the work and everyday life of a civil servant, including by solving difficulties in logistics, moral and psychological problems and issues of adequate financial support; coercive method: application of measures of disciplinary and administrative liability to offenders of the discipline. Conducting psychological testing during the competition for filling vacant positions of civil servants who are taking «responsible» and «especially responsible» positions will help to identify the true goals and motives of the person applying for such a post.Item Розслідування злочинів у сфері надання послуг із працевлаштування за кордоном(2019-10-29) Павлик, Микола ПетровичУ дисертації вперше на монографічному рівні комплексно досліджено криміналістичну характеристику та особливості розслідування злочинів у сфері надання послуг із працевлаштування за кордоном. Розглянуто нормативно-правове забезпечення діяльності у сфері працевлаштування за кордоном та окреслено статус суб’єктів, які мають відношення до такої діяльності. Визначено фактори як вітчизняного, так і міжнародного характеру, що пливають на рівень криміногенних проявів у сфері працевлаштування за кордоном. Зауважено на тому, що серед найпопулярніших країн для заробітчанукраїнців виявилася Польща, Угорщина, Чехія, Італія, Іспанія, Фінляндія та Німеччина, що визначає географічне поширення кримінально караних посягань у цих регіонах. Щодо часу та сезонності, то все залежить від попиту в певний проміжок часу на робітників для виконання певних видів робіт.Item Офіційне тлумачення Основного Закону Конституційним Судом України. Official interpretation of the Basic Law by the Constitutional Court of Ukraine.(2019-11) Богданевич, Тетяна Станіславівна; Bohdanevych, Tetiana S.Дисертацію присвячено дослідженню особливостей тлумачення Конституції України Конституційним Судом України та перспективам вдосконалення цього інституту в Україні. Висвітлюються теоретико-методологічні основи тлумачення, розкривається об’єкт, зміст та мета тлумачення Конституції України, визначаються види й способи тлумачення Основного Закону держави, аналізуються особливості конституційного провадження у справах щодо офіційного тлумачення Конституції України та вплив прецедентного права Європейського суду з прав людини. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення інтерпретаційної діяльності Конституційного Суду України. Розкрито необхідність та важливість тлумачення Конституції України, що викликано загальним і абстрактним характером її положень; наявністю у ній спеціальних правових понять, особливих виразів, що мають багатозначний характер; недосконалістю законодавчої техніки, що вимагає здійснення тлумачення Основного Закону з урахуванням суспільно-політичних змін у державі. Тлумачення Конституції України протидіє спробам відійти від змісту конституційно-правових норм, протиставити букву і дух Основного Закону в процесі правотворчої та правозастосовної діяльності. Визначено, що офіційне тлумачення Конституції України як інтелектуально-вольова юридична діяльність уповноваженого органу державної влади розкриває зміст положень Конституції України з метою усунення невизначеності розуміння Основного Закону та забезпечення належного його застосування. Для з’ясування змісту конституційно-правової норми здійснюється тлумачення тексту Конституції України, що є об’єктом тлумачення, а при формулюванні конституційно-правової норми повністю розкривається зміст конституційно-правової норми, що є предметом тлумачення. Виокремлено ознаки офіційного тлумачення Конституції України, які позиціонуються як тривалий, консеквентний, взаємоузгоджений процес, що охоплює правову діяльність зі з’ясування та роз’яснення змісту Конституції України і її положень, який передбачає застосування різних способів, засобів, прийомів, що виступають гносеологічними інструментами. У ході дослідження з’ясовано, що здійснення правоінтерпретаційної діяльності органом конституційної юрисдикції удосконалює зміст положень Конституції України з урахуванням точки зору законодавця та конкретних ситуацій, правової дійсності, що передбачає наявність результату у вигляді офіційного акта тлумачення Конституційного Суду України. Встановлено, що метою тлумачення Конституції України є визначення змісту конституційно-правових приписів з точки зору законодавця та конституційно-правових реалій. Тлумачення Конституції України, зважаючи на абстрактність та загальність її норм, сконцентровано на усуненні неясностей, розбіжностей з метою однакового розуміння та правильного застосування норм Конституції України, що інтерпретуються. На підставі аналізу доктринальних джерел стверджується, що з’ясування і роз’яснення є обов’язковими компонентами процесу тлумачення Конституції України Конституційним Судом України. При цьому з’ясування, яке аналізує його гносеологічну природу та спрямоване на пізнання права загалом, виступає як процес мислення суддів, під час якого вони застосовують різні способи і прийоми, що забезпечують їхню пізнавальну діяльність. Воно є внутрішнім розумовим процесом, що не виходить за межі людської свідомості, характеризує інтелектуальну складову тлумачення Конституції України. Здійснюючи логічні операції у процесі з’ясування, Конституційний Суд України розкриває зміст конституційно-правової норми. Під час роз’яснення об’єктивуються результати гносеологічної діяльності, що відображається у зовнішній письмовій формі — рішенні Конституційного Суду України. Сформульовано дефініцію поняття офіційного тлумачення Конституції України Конституційним Судом України як тривалого, послідовного процесу, в рамках якого за допомогою різних способів здійснюється інтелектуальна та гносеологічна діяльність Конституційного Суду України зі з’ясування й офіційного роз’яснення дійсного змісту Конституції України та її положень на вимогу уповноважених суб’єктів звернення і за чітко визначеною процедурою, передбачає наявність результату у вигляді офіційного акта тлумачення Конституційного Суду України. Здійснений аналіз правових актів, які регламентують діяльність Конституційного Суду України, дав змогу констатувати наявність прогалин що потребують належного врегулювання, зокрема, закріплення на конституційному рівні особливого статусу Конституційного Суду України як органу конституційної юрисдикції в Україні. Так, у деяких статтях Закону України «Про Конституційний Суд України» доцільно розкрити зміст усіх засадничих принципів діяльності Конституційного Суду України та доповнити їх перелік принципом рівності. Виділено та схарактеризовано особливості видів тлумачення Конституції України. Встановлено наявність спільних та відмінних рис офіційного й неофіційного тлумачення. Основною їх відмінністю є обов’язковість застосування тлумачення Конституції України законодавчо уповноваженим органом. З огляду на юридичні наслідки, Конституційний Суд України здійснює нормативне офіційне тлумачення Конституції України. У свою чергу, за обсягом Конституційний Суд України може здійснювати буквальне, розширене та обмежувальне тлумачення. Обґрунтовується доцільність поділу способів тлумачення Конституції України на дві групи: а) основні (граматичний (філологічний), логічний, системний, історико-політичний, телеологічний (цільовий)); б) допоміжні (спеціально-юридичний, функціональний, еволюційний, конформний). Доведено, що процес тлумачення Конституції України як різновид конституційного процесу є системою послідовних гносеологічних та вольових дій, які здійснюються у законодавчо встановленому порядку уповноваженими суб’єктами. Цей процес має процедурну сутність, оскільки формується з системи послідовних, комплексних, взаємоузгоджених дій уповноважених суб’єктів, має суто правовий характер закріплення і характеризує форму юридичної діяльності. Стверджується, що тлумачення Конституції не є одномоментною дією; це тривалий у часі процес, що передбачає наявність певних послідовних, взаємоузгоджених етапів (стадій), у рамках яких уповноваженими суб’єктами здійснюються певні операції. Сформульовано дефініцію поняття «процес тлумачення Конституції України Конституційним Судом України» як різновид конституційного процесу, який вирізняється своєю складністю, тривалістю і структурованістю, складається із відносно самостійних стадій, у рамках яких здійснюються законодавчо регламентовані, послідовні, взаємоузгоджені інтелектуально-вольові процесуальні дії уповноважених суб’єктів, спрямовані на з’ясування та роз’яснення дійсного змісту Конституції України з метою правильної та ідентичної реалізації її положень, передбачає наявність результату у вигляді офіційного акта тлумачення Конституційного Суду України. Виокремлено особливі ознаки процесу тлумачення Конституції України Конституційним Судом України: є різновидом конституційного процесу; має динамічний характер; регламентований; здійснюється на вимогу законодавчо уповноважених суб’єктів; внутрішньо структурований, маючи процедурну сутність, поділяється на окремі, відносно самостійні стадії; вирізняється тривалістю та послідовністю; є системою послідовних інтелектуально-вольових процесуальних дій уповноважених суб’єктів; спрямований на з’ясування змісту Конституції України та його роз’яснення іншим суб’єктам; метою є правильна та ідентична реалізація положень Конституції України; передбачає наявність конкретного результату, який закріплюється у відповідному правовому (інтерпретаційному) акті Конституційного Суду України. Обґрунтовується доцільність виділення основних та допоміжних стадій процесу тлумачення Конституції КСУ. До основних пропонується зарахувати: прийняття та перевірку звернення до КСУ; вивчення звернень та підготовку попереднього висновку; відкриття чи відмову у відкритті конституційного провадження; розгляд справи у Суді; прийняття та оприлюднення рішення Конституційного Суду України. Додатковою стадією правотлумачного процесу може бути роз’яснення порядку виконання рішення, висновку. Здійснений аналіз особливостей конституційного провадження у справі про тлумачення Конституції України Конституційним Судом України дав змогу визначити підстави для звернення з питань тлумачення Основного Закону: неоднозначне розуміння та викривлене тлумачення положень Конституції України органами публічної влади; породження конфліктних ситуацій; неоднакова практика органів публічної влади при застосуванні положень Конституції України, що призводить до порушень прав і свобод людини. Аналіз стадій правотлумачного процесу Конституційного Суду України дав змогу розкрити особливості кожної з них і на підставі отриманих висновків обґрунтувати низку пропозицій щодо доповнення та вдосконалення законодавства України, що регламентує процес тлумачення Конституції України Конституційним Судом України. Сформульовано пропозиції конкретизувати вимоги до кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду України, виробити критерії та методики перевірки їхньої компетентності, процедурного вдосконалення відбору кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду України. Обґрунтовується доцільність у правотлумачній практиці Конституційного Суду України здійснювати посилання на конкретні положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, практику Європейського суду з прав людини. Серед існуючих проблем застосування практики Європейського суду з прав людини в інтерпретаційній діяльності Конституційного Суду України виділено, зокрема: розбіжності між окремими положеннями Конституції України та Європейської конвенції з прав людини; правові колізії між самими рішеннями Європейського суду з прав людини; колізії між рішеннями самого Конституційного Суду України у галузі прав людини. З метою вироблення єдиної позиції судових інстанцій у питаннях однакового застосування законодавства акцентується увага на необхідності вивчення методології прецедентного права. Так, рішення Європейського суду з прав людини та лідируючі рішення Конституційного Суду України мають характеристику переконливого прецеденту, тобто відображають прецедентну значимість для формування сталої практики. Для вирішення лінгвістичних та техніко-юридичних проблем застосування практики Європейського суду з прав людини пропонується створити в Каталозі правових позицій Конституційного Суду України окремий розділ, присвячений практиці Європейського суду з прав людини, та розробити термінологічний словник-довідник з європейської юстиції для суддів Конституційного Суду України, який містив би визначення основних термінів Конвенції 1950 року та понять, що використовуються в рішеннях Європейського суду з прав людини. The dissertation is devoted to the study into the features to interpret the Constitution of Ukraine by the Constitutional Court of Ukraine and the prospects to improve this institution in Ukraine. Theoretical and methodological aspects of interpretation are highlighted, the object, structure and the purpose to interpret the Constitution of Ukraine, types and methods of interpretation the Basic Law of the State are determined, as well as the features of Constitutional proceedings in case to interpret of the Constitution of Ukraine by the Constitutional Court of Ukraine are determined, and also the peculiarities of constitutional proceedings in the interpretation of the Constitution of Ukraine by the Constitutional Court of Ukraine and the influence on this process the European Court on Human Rights Case Law. The proposals on improving the interpretation of the Constitutional Court of Ukraine are formulated.Item Використання спеціальних знань під час розслідування знищення або пошкодження майна.(2019-12) Боднар, Анастасія Василівна; Bodnar, Anastasiia V.У дисертації досліджено теоретичні засади та практичні питання використання спеціальних знань під час розслідування знищення або пошкодження майна, сформульовано та обґрунтовано низку нових положень і висновків, що мають значення для криміналістичної науки, слідчої, експертної та судової практики. Комплексно розкрито теоретичні основи дослідження проблем використання спеціальних знань під час розслідування знищення або пошкодження майна. Запропоновано теоретичні положення і практичні рекомендації, які допоможуть слідчим у повному обсязі використовувати спеціальні знання під час розслідування знищення або пошкодження майна з метою досягнення максимального результату, удосконалять методику розслідування злочинів. Запропоновано визначення криміналістичної характеристики розслідування знищення або пошкодження майна як системи узагальнених фактичних даних і заснованих на них наукових висновків та рекомендацій про найбільш типові криміналістично значущі ознаки кримінально протиправних діянь, знання яких необхідне для організації та здійснення найбільш успішного виявлення, розслідування, розкриття і попередження таких кримінальних правопорушень. Визначено, що до типових елементів криміналістичної характеристики, які дають змогу забезпечити потреби слідчої практики, що формують повну типову інформаційну модель розслідування знищення або пошкодження майна, належать предмет посягання, способи підготовки, вчинення та приховування злочину, слідова картина злочину, обстановка вчинення злочину, особа злочинця, особа потерпілого, мотив і мета вчинення злочину, характер матеріальної шкоди. Доведено, що серед слідчих (розшукових) дій початкового етапу розслідування найбільш ефективними у зібранні доказової інформації є огляд місця події та допит. Окреслено тактичні особливості підготовчого та робочого етапів їх проведення. Акцентована увага на значимості огляду місця події для розслідування кримінальних проваджень зазначеної категорії як основного джерела доказової інформації, наведений алгоритм дій спеціаліста при проведенні огляду та методи дослідження місця події, порядок здійснення взаємодії зі слідчим. Визначено роль спеціаліста під час слідчих (розшукових) дій. Розкрито форми допомоги, що надається спеціалістами відповідно до КПК України. Варто вказати на поширеність практики використання такої форми допомоги фахівців під час розслідування знищення або пошкодження майна як участь спеціаліста під час проведення слідчих (розшукових) дій. Участь спеціаліста створює умовну гарантію одержання належних доказів у випадках, які вимагають застосування спеціальних знань, сприяє виявленню доказів, які могли бути упущені слідчим через його непоінформованість у спеціальних питаннях. Встановлено, що загальне завдання використання спеціальних знань під час проведення слідчого експерименту полягає в сприянні встановленню обставин кримінального правопорушення. Емпіричні дослідження засвідчили, що під час проведення слідчого експерименту застосовують дві основні процесуальні форми використання спеціальних знань: залучення спеціаліста до проведення слідчої (розшукової) дії та надання письмових консультацій спеціалістом. У непроцесуальній формі спеціальні знання під час проведення слідчого експерименту використовують переважно для усних консультацій. Доведено доцільність використання спеціальних знань у формі проведення експертиз у кримінальному провадженні з конкретизацією предмета, визначенням об’єктів та переліку запитань для окремих видів експертиз при розслідуванні знищення або пошкодження майна – трасологічної, пожежно-технічної, вибухо-технічної і товарознавчої експертиз для визначення тривалості горіння за обгорілими слідами; дослідження деревини, окалини, неорганічних будівельних матеріалів; визначення факту вибуху вибухового пристрою на місці події; визначення вартості майна.Item Адміністративно-правові засади формування та реалізації державної правової політики у сфері нотаріату(2020) Василик, Юлія СергіївнаДисертаційне дослідження присвячено аналізу адміністративноправових засад формування та реалізації державної правової політики у сфері нотаріату. У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, яке полягає у тому, щоб з’ясувати сутність та особливості формування та реалізації державної правової політики у сфері нотаріату, а також спираючись на позитивний вітчизняний та зарубіжний досвід встановити напрямки вдосконалення адміністративно-правових засад формування та реалізації державної правової політики у сфері нотаріату. Визначено, що адміністративно-правове регулювання державноправової політики у сфері нотаріату включає в себе організаційну, перевірочну та контрольну функції. Зазначені функції, полягають у створенні сприятливого правового та інформаційно-технічного середовища для впровадження нових методів і підходів у роботу вітчизняного нотаріату, як приватного сегменту так і державного.Item Кримінологічна характеристика та запобігання злочинам, що посягають на життя та здоров’я дитини в Україні. The criminological characteristics and prevention of crimes affecting the life and health of a child in Ukraine.(2020-01) Зеленяк, Поліна Анатоліївна; Zeleniak, PolinaУ дисертації досліджено комплекс теоретичних та практичних проблем кримінологічної характеристики та запобігання злочинам проти життя та здоров’я дитини в Україні. У роботі обґрунтовано низку нових у концептуальному плані положень і висновків важливих для юридичної науки, а також діяльності правоохоронних органів. Охарактеризовано стан наукового дослідження порушення права дитини на життя та здоров’я, проаналізовано кримінально-правові та кримінологічні підходи до злочинів проти життя та здоров’я дитини в Україні й заходи запобігання досліджуваним злочинам. Окрему увагу приділено генезису кримінальної відповідальності за порушення права дитини на життя та здоров’я. На основі аналізу кримінального законодавства країн Європи виявлено певні особливості кримінальної відповідальності за злочини проти життя та здоров’я дитини. This dissertation studies the complex of theoretical and practical issues of criminological characteristics and prevention of crimes against life and health of a child in Ukraine. The work gives a rationale for a number of conceptually new provisions and conclusions important for legal science, as well as the activities of law enforcement agencies.Item Виконавчий напис нотаріуса як спосіб реалізації нотаріальної форми захисту цивільних прав(2020-03) Серветник, Анна ГеннадіївнаУ дисертаційній роботі проаналізовано суть і особливості захисту цивільних прав та інтересів нотаріусом. У межах дослідження визначено сутність та місце нотаріальної форми в системі юрисдикційних форм захисту цивільних прав. Спираючись на положення чинного законодавства, підтримано позицію, що єдиним способом нотаріальної форми захисту прав виступає вчинення нотаріусом виконавчого напису. Вивчено стан наукової розробки проблем, пов’язаних із виконавчим написом нотаріуса як способом реалізації нотаріальної форми захисту цивільних прав, а також еволюцію правового регулювання питань вчинення нотаріусом виконавчого напису. Розкрито природу виконавчого напису нотаріусу як правової категорії, котрій притаманна багатогранність. Із позиції теорії нотаріального права запропоновано визначення виконавчого напису як нотаріального акта, що містить розпорядження нотаріуса про стягнення з боржника грошової заборгованості або витребування від нього майна, вчинене в межах окремого нотаріального провадження на підставі підтвердження безспірності вимог кредитора, й який має силу виконавчого документа. Виокремлено визначальні ознаки виконавчого напису, до яких віднесено, зокрема, те, що він: вчиняється виключно щодо безспірних вимог; вважається різновидом нотаріального акта-документа, яким фіксується результат здійснення нотаріального провадження; носить вольовий характер вчинення; має властивість виконавчого документа; спрощений порядок вчинення в порівнянні із судовою формою захисту права. Беручи до уваги безспірність як засаду нотаріального провадження, надано порівняльну характеристику інститутам виконавчого напису й судового наказу в цивільному судочинстві. На підставі використання декількох критеріїв запропоновано класифікацію виконавчих написів нотаріуса, зокрема: за характером вимоги, що стягується; залежно від типу зобов’язання, який визначає підставу вчинення виконавчого напису та за формою вчинення. У роботі значну увагу приділено аналізу процесуального порядку вчинення виконавчого напису нотаріусом, який відбувається в межах процедур самостійного нотаріального провадження. У зв’язку з цим досліджено загальну природу останнього та його базові конструкції, відштовхуючись від усталених положень доктрини юридичного процесу. Удосконалено трактування категорії «нотаріальне провадження», виходячи з дуалізму функцій нотаріату як врегульованого нормами нотаріального процесуального права процесуального порядку розгляду і вирішення нотаріальної справи, що охоплює сукупність послідовно вчинюваних суб’єктами нотаріальної діяльності процесуальних дій з метою охорони й захисту цивільних прав та інтересів. Підтверджено, що вчиненню виконавчого напису, як і будь-якому нотаріальному провадженню, властива наявність таких елементів, як нотаріальні правовідносини, нотаріальне доказування й нотаріальні акти-документи. Разом із тим специфіка мети цього провадження впливає на особливості змістовного наповнення кожного із вказаних елементів. Надано ґрунтовну характеристику підставам вчинення виконавчого напису, закріпленим у законодавстві, стадіям нотаріального провадження з вчинення виконавчого напису, а також окремим нотаріальним діям, які необхідно вчинити на певній стадії. Обґрунтовано, що у своєму розвитку, тобто з моменту звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису до моменту його вчинення, нотаріальне провадження з вчинення виконавчого напису проходить три стадії: 1) відкриття нотаріального провадження; 2) підготовка до вчинення виконавчого напису; 3) розгляд нотаріальної справи по суті й вчинення виконавчого напису. Зокрема, на першій стадії відбувається перевірка нотаріусом загальних передумов для вчинення виконавчого напису (встановлення особи, перевірка відповідності заяви вимогам закону). Під час другої стадії створюються необхідні умови для правильного здійснення відповідної нотаріальної дії (вирішення питання про склад осіб, які братимуть участь у відповідному нотаріальному провадженні; роз’яснення стягувачу його прав й обов’язків, а також змісту і значення нотаріальної дії; визначення предмета доказування і кола доказів, необхідних для вчинення виконавчого напису; перевірка правильності й повноти оплати за вчинення виконавчого напису). У межах третьої стадії нотаріус приймає остаточне рішення про вчинення виконавчого напису і видає його стягувачу. Окремо в роботі розглянуто питання стягнення за виконавчим написом. Виявлено низку колізій у законодавстві, а саме в частині регламентації порядку стягнення за вказаним типом виконавчого документа, зокрема, стосовно строків пред’явлення виконавчого напису до виконання. Спираючись на останні розробки вітчизняної теорії цивільного процесу і практику Європейського суду з прав людини, зроблено висновок, що стягнення за виконавчим написом є невід’ємним компонентом нотаріальної форми захисту цивільного права, який забезпечує реалізацію результатів відповідного нотаріального провадження, аналогічно вимозі здійсненності судового рішення в цивільному судочинстві. Досліджено процесуальні механізми захисту учасників нотаріальних правовідносин із вчинення виконавчого напису у випадку недотримання нотаріусом вимог законодавства. При цьому автор зосереджується на розгляді судами справ за позовами боржників про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. За результатами аналізу практики застосування положень законодавства виявлені найпоширеніші причини задоволення таких позовів, а саме: вчинення виконавчих написів за відсутності необхідних документів, передбачених законодавством; вчинення виконавчого напису при наявності спору щодо заборгованості, яка перебувала чи перебуває на розгляді в суді; вчинення виконавчого напису при пропущенні стягувачем строків пред’явлення вимоги та ін. Отримані результати дослідження, з-поміж теоретичних надбань, дозволили дисертантці сформулювати низку пропозицій стосовно внесення змін до чинного законодавства, спрямованих на удосконалення процесуального порядку вчинення виконавчих написів і підвищення ефективності нотаріальної практики захисту прав учасників цивільних відносин.Item Конституційне право на охорону здоров’я в Україні та державах Європейського Союзу: порівняльно-правове дослідження.(2020-03) Назарко, Юлія Вячеславівна; Nazarko, Yuliia V.Дисертація присвячена дослідженню конституційного права людини на охорону здоров’я і вдосконаленню законодавства, правозастосовної практики в Україні у даній сфері. Проаналізовано доктринальні й нормативні джерела даного права, методологію дослідження, історіографію розвитку, поняття і зміст, конституційно-правове забезпечення права на охорону здоров’я в Україні та країнах ЄС, визначено його місце у системі прав і свобод людини та громадянина. Досліджуване право є однією з умов здійснення інших прав людини та громадянина, гарантує їх належне фізичне існування. Отже, право на охорону здоров’я – це природне, невід'ємне і непорушне право людини, нормативно закріплене на національному та міжнародному рівнях, яке включає всі можливі засоби для розвитку, збереження, забезпечення та, у випадку порушення, відновлення гармонійного рівня фізичного, психічного та душевного стану її організму. Зосереджено увагу на історіографії конституційного права на охорону здоров’я з часів Київської Русі і до сучасного періоду. Проведений системний аналіз підходів науковців до основних понять, а саме «здоров’я», «право на здоров'я», «право на захист здоров'я», «охорона здоров’я», «право на охорону здоров'я», «турбота про здоров'я», «право на медичну допомогу», «права пацієнтів» тощо. Підкреслено зв'язок права на життя, права на особисту недоторканість, права на невтручання в особисте і сімейне життя, права на повагу до гідності людини, права на інформацію, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, права на медичну допомогу, права на освіту з досліджуваним правом на охорону здоров’я. У процесі підготовки роботи використано філософські (діалектичний, герменевтичний, аксіологічний), загальнонаукові (аналіз, синтез, дедукція, системний, структурно-функціональний, порівняльний, класифікації, узагальнення, історичний) та спеціально-юридичні методи (формально-юридичний, тлумачення, порівняльно-правовий та ін.). У Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров’я в визнаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм… (ст. 49). Проаналізовано також інші її норми, які становлять конституційну основу правового статусу особи у сфері охорони здоров’я (стст. 3, 27, 28, 29, 30, 43, 45, 46, 47, 48 49, 50). Дані норми деталізуються у великій кількості галузевих законів і підзаконних нормативно-правових актів України: Основах законодавства України про охорону здоров’я, Цивільному кодексі України, Кримінальному кодексі України, Законах України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування», «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людини», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про охорону дитинства», «Про психіатричну допомогу», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про фізичну культуру і спорт» тощо. Слід підкреслити, що існують міжнародно-правові стандарти універсального і регіонального рівнів, яким загалом відповідає національне законодавство України у даній сфері. Вони закріплені у Загальній декларації прав людини, Конвенції ООН про права дитини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Європейській соціальній хартії, Копенгагенській декларації ООН, Договорі про функціонування ЄС, Лісабонському договорі ЄС, Декларації Європейської комісії з прав пацієнтів про політику в сфері забезпечення прав пацієнта в Європі, Європейській конвенції про права людини та біомедицину, Міжнародному кодексі медичної етики тощо. На основі вивчення конституційно-правового закріплення права на охорону здоров’я в країнах ЄС, відзначено: по-перше, право на охорону здоров’я переважно закріплюється в конституціях, маючи різний характер та вираження; по-друге, у більшості конституцій зосереджено увагу на питанні фінансування охорони здоров’я, держави покладають реалізацію даного права на обов’язкову систему медичного страхування; по-третє, велика увага приділяється громадському здоров’ю, державним гарантіям та забезпеченню права на охорону здоров’я незахищених верст населення, зокрема, безкоштовна медична допомога для певних груп зафіксована у конституціях Італії, Болгарії, Литви, Польщі, Португалії. Проведений аналіз низки справ Європейського суду з прав людини дозволив визначити, що, хоча текст Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не містить окремої статті, яка визначала б право людини на охорону здоров’я, але існуюча практика дозволяє дійти висновку, що права в цій сфері можуть бути захищені, з огляду на порушення статей 2, 3, 8 конвенції. Забезпечення права на охорону здоров’я – це діяльність, спрямована на утвердження та регламентацію, створення сприятливих умов для належної реалізації в усіх сферах життєдіяльності людини і громадянина, охорони і захисту, попередження й усунення перешкод, відновлення у випадку порушення права на охорону здоров’я. Систему такого забезпечення становить сукупність взаємозалежних і взаємопов’язаних елементів, що здійснюються як за участю держави, так й інших суб’єктів. Зокрема, підкреслено, що інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав пацієнтів видається перспективною формою захисту права на охорону здоров’я. Зосереджено увагу на гарантіях права на охорону здоров’я людини, що становлять сукупність усіх умов і засобів в економічній, політичній, культурній та інших сферах, що допомагають реалізувати досліджуване право в Україні та країнах ЄС. Визначено, що головними проблемами реалізації та інших елементів забезпечення права на охорону здоров’я в ЄС є питання щодо фінансування цієї галузі, громадського здоров'я, корумпованості тощо. В Україні існують проблеми недосконалої законодавчої основи, матеріально-технічної бази, фінансування, недовіри населення, корупції, вибіркового медичного страхування та безоплатної медичної допомоги. Тому акцентовано на вдосконаленні правового регулювання права на охорону здоров’я та відповідної правозастосовної практики. Одним з пріоритетних напрямів на цьому шляху в Україні є систематизація діючих нормативно-правових актів у сфері охорони здоров’я та прийняття Медичного кодексу, низки інших нормативно-правових актів, внесення змін і доповнень до існуючих актів. З урахуванням позитивного зарубіжного і вітчизняного досвіду, запропоновано нову редакцію ст. 49 Конституції України. Досліджено особливості запровадження нової медичної реформи в Україні, можливість запровадження обов’язкового медичного страхування. Важливими при цьому також є концептуально визначена демографічна політика держави; збільшення державних асигнувань, боротьба з корупцією у цій сфері, правороз’яснювальна робота серед населення щодо форм і способів реалізації, охорони і захисту досліджуваного права.Item Розслідування незаконного переправлення осіб через державний кордон України. Investigation of illegal transfer of persons across the state border of Ukraine.(2020-07) Бєгалов, Євгеній Павлович; Biehalov, Yevhenii P.Дисертація є першою в Україні науковою працею, в якій на монографічному рівні комплексно й з урахуванням положень чинного кримінального процесуального законодавства розглянуті особливості розслідування незаконного переправлення осіб через державний кордон України. Висвітлено сучасний стан наукового дослідження розслідування кримінальних правопорушень вказаної категорії. Розкрито зміст криміналістичної характеристики даного виду злочинів, основними елементами якої є: обстановка вчинення злочину,спосіб вчинення злочину, слідова картина та особа злочинця. Здійснено типізацію слідчих ситуацій початкового та наступного етапу розслідування вказаних злочинів залежно від наявності відомостей про особу злочинця та про спосіб учинення злочину. Для їх вирішення визначено алгоритм дій слідчого та оперативних співробітників, де, окрім взаємообумовленого комплексу слідчих (розшукових) дій і оперативно-розшукових заходів, особливу актуальність має застосування негласних слідчих (розшукових) дій, заходів забезпечення кримінального провадження з тактичною метою. Виокремлено типові версії щодо особи злочинця та співучасників, способу вчинення злочину, ймовірного місця перебування злочинця, принципу формування злочинної групи, особи організатора; вчинення інших злочинів та ін. Зроблено висновок, що взаємодія слідчих та оперативних підрозділів у кримінальних провадженнях цієї категорії не повинна обмежуватись локальними завданнями, а повинна здійснюватися спільно співробітниками Національної поліції, Державної прикордонної служби, Служби безпеки, Державної міграційної служби, консульствами іноземних держав, туристичними агентствами, які займаються працевлаштуванням за кордоном, з метою збирання і дослідження доказів, виявлення, запобігання та припинення злочинної діяльності, встановлення та розшуку злочинців. Ширшого використання потребує створення спільних слідчих груп у разі достатніх даних про транснаціональний характер вказаних злочинів, взаємодія з громадськістю та засобами масової інформації. Сформульовано положення та рекомендації організаційного характеру, спрямовані на підвищення ефективності розслідування незаконного переправлення осіб через державний кордон України, зокрема: визначення у штатній структурі Державної прикордонної служби України підрозділів дізнання з правом проведення першочергових слідчих (розшукових) дій; покращення кадрового відбору; запровадження відповідних курсів підвищення кваліфікації у правоохоронних органах, осучаснення матеріально-технічного забезпечення. Досліджено процесуальні і тактичні особливості проведення окремих слідчих (розшукових) дій під час розслідування злочину, передбаченого ст. 332 КК України, які обумовлюються місцем його вчинення (у пунктах пропуску або поза ними), наявною інформацією у кримінальному провадженні, позицією його учасників та ін. Звернено увагу на високу інформативність вилученого з місця події волосся, зразків рослинного походження, запахових слідів. Вказано на раціональність залучення спеціаліста до огляду документів, здійснення його детального опису його результатів із застосуванням фото-, відеозйомки. За результатами вивчення доктринальних і нормативних джерел, емпіричного матеріалу, з’ясовано тактичні особливості допиту, обшуку, пред’явлення для впізнання, освідування, слідчого експерименту при розслідуванні незаконного переправлення осіб через державний кордон України. Зокрема, обґрунтовано доцільність проведення допиту свідків іноземців, осіб без громадянства, в порядку ст. 225 КПК України (під час досудового розслідування в судовому засіданні). З метою досягнення найбільшого психологічного ефекту доцільним вбачається проведення допиту двох чи більше вже допитаних осіб (ч. 9 ст. 224 КПК України) у складі не більше двох осіб. Аргументовано необхідність проведення слідчого експерименту у місцях найбільш складних і значимих для кримінального провадження (спосіб безпосереднього форсування кордону, порядок руху, визначення схованок тощо), а освідування – безпосередньо після затримання у зв’язку з високою ймовірністю зникнення окремих слідів (піднігтьовий вміст, наявність сторонніх речовин та ін.). Проведення обшуку при розслідуванні вказаних злочинів забезпечує фіксування слідів та дає можливість виявити: осіб, що мають намір переправитись через кордон, документи, в тому числі і підроблені, схеми руху до кордону, чорнові записи, автотранспорт, засоби маскування, пересування, флешкарти, диски, персональні орґанайзери, кредитні картки, інші речі та об’єкти, що вказують на коло співучасників та їх зв’язки тощо. Виокремлено та розглянуто типові судові експертизи, що призначаються при розслідуванні незаконного переправлення осіб через державний кордон України: технічна експертиза документів, трасологічна експертиза, біологічна експертиза (імунологічні та цитологічні дослідження).Доведено, що покращенню розслідування даної категорії злочинів сприятиме більш активне використання експертизи матеріалів, речовин та виробів (дослідження лакофарбових матеріалів і покрить, дослідження волокнистих матеріалів і виробів з них), експертизи відео-, звукозапису, фототехнічної, портретної та голографічних зображень, комп’ютерно-технічної експертизи. Зроблено висновок, що підвищенню ефективності проведення судових експертиз у кримінальних провадженнях цієї категорії сприятиме внесення організаційно-штатних змін у діяльність Головного експертно-криміналістичного центру Державної прикордонної служби України, який слід реформувати в Експертний центр із правом проводити не тільки експертизи документів, а й інші види судових експертиз. Обґрунтовано доцільність створення регіональних експертних відділень чи посад експертів з визначенням конкретних напрямків судових експертиз, а такожпередбачити інститут дізнанняу структурі слідчих підрозділів Державної прикордонної служби України, що зменшить навантаження на експертні підрозділи МВС України, дасть можливість скоротити терміни розслідування та виконання експертиз. This Thesis is the first scientific work in Ukraine, in which the peculiarities of the investigation of the illegal transfer of persons across the state border of Ukraine are considered at a monographic level, taking into account the provisions of the current criminal procedural legislation.Item Розслідування розбоїв, учинених неповнолітніми. Investigation of robberies committed by juveniles.(2020-07) Яковіна, Орест Богданович; Yakovina, Orest B.Дисертацію присвячено комплексному дослідженню процесуальних, організаційних і тактичних положень розслідування розбоїв, учинених неповнолітніми, в сучасних умовах. Висвітлено стан наукових досліджень проблем розслідування розбоїв, учинених неповнолітніми, у працях вітчизняних та зарубіжних учених та зроблено висновок щодо необхідності його подальшого вдосконалення. Розкрито зміст криміналістичної характеристики даного виду злочинів, основними елементами якої є: спосіб учинення, місце, час та слідова картина злочину; особа неповнолітнього злочинця; особа потерпілого та предмет злочинного посягання. Особливу увагу приділено комплексному аналізу структури особи неповнолітнього злочинця, його потребам і мотивації злочинної діяльності. З’ясовано, що особливості суб’єкта (фізичний, розумовий розвиток, стать і вік) формують спосіб учинення та приховання розбоїв, для яких зазвичай є характерним: вчинення злочинів переважно в місцях де неповнолітні найчастіше проводять своє дозвілля або неподалік від них; груповий характер; відсутність послідовності і логіки в їх діях; використання способів, заснованих на наслідуванні дій героїв детективних романів і кінофільмів; «серійний» характер учинення злочинів; вчинення на місці події цинічних дій, наприклад, безглузде псування речей; неприйняття на місці події ретельних заходів до приховування слідів злочину; створення сховищ викраденого за місцем проживання або в навколишніх від нього місцях: сараях, гаражах, горищах, підвалах та ін., а також навмисне вихваляння викраденим перед однолітками. У роботі сформульовані положення та рекомендації щодо організаційних дій слідчого на початковому етапі розслідування, досліджені типові слідчі ситуації, які можуть скластися під час розслідування даного виду злочинів, і напрями їх вирішення. Обстоюється позиція, що типізацію вихідних слідчих ситуацій у кримінальних провадженнях про розбої, вчинені неповнолітніми, доцільно здійснювати на підставі ознак, в основу яких необхідно покласти найбільш інформаційно-важливі на момент внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР елементи – подію злочину і суб’єкт його вчинення. Показано значення слідчих версій для процесу планування розслідування розбоїв, учинених неповнолітніми. З урахуванням складного і конфліктного характеру заходів, які необхідно проводити слідчому під час розслідування даної категорії злочинів, обґрунтована необхідність і доцільність складання письмового плану розслідування. Під час визначення послідовності проведення окремих слідчих (розшукових) дій слідчому необхідно керуватися не тільки організаційними, а й тактичними міркуваннями. Перевага повинна віддаватись проведенню дій і заходів, несвоєчасне проведення яких може призвести до знищення доказів та їх джерел. Визначено, що основними суб’єктами, з якими слідчі вступають у взаємодію під час розслідування розбоїв, учинених неповнолітніми, виступають оперативні підрозділи, підрозділи ювенальної превенції, засоби масової інформації. Досліджено поняття, зміст, завдання, принципи та форми такої взаємодії. Зроблено висновок, що виконання оперативними підрозділами доручень слідчого про проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій вичерпує зміст процесуальної взаємодії між зазначеними суб’єктами. Констатовано, що взаємодія слідчого з підрозділами ювенальної превенції обмежується лише непроцесуальними формами, оскільки останні не наділені повноваженнями оперативних підрозділів. Систематизовано напрями, форми, цілі та завдання залучення слідчими засобів масової інформації до розслідування розбоїв, учинених неповнолітніми. Досліджено процесуальні і тактичні особливості проведення окремих слідчих (розшукових) дій під час розслідування розбоїв, учинених неповнолітніми: огляду місця події, допиту потерпілих, свідків та підозрюваних, обшуку, пред’явлення для впізнання, слідчого експерименту, призначення й проведення судових експертиз. Особливу увагу приділено питанням умов їх проведення за участю неповнолітніх. Виокремлено й охарактеризовано типові матеріальні сліди та ознаки, виявлення яких на місці події свідчить про вчинення розбою неповнолітнім, а також групою осіб. Сформульовано рекомендації щодо застосування тактичних прийомів проведення допитів потерпілих, свідків та неповнолітніх підозрюваних, визначено приблизний перелік питань, що потребують встановленню під час їх допиту. Визначено основні завдання, а також обґрунтована низка організаційно-тактичних прийомів проведення обшуку під час розслідування розбоїв, учинених неповнолітніми. Обстоюється позиція проведення тактичної операції «груповий обшук» у ситуаціях вчинення розбою групою осіб. Запропоновано тактичні прийоми унеможливлення настання ситуацій зриву пред’явлення для впізнання. Доводиться необхідність розширення практики проведення слідчого експерименту. Виокремлено та розглянуто типові судові експертизи, що призначаються в кримінальних провадженнях про розбої, вчинені неповнолітніми, – судово-медична, комплексна психолого-психіатрична, психологічна, трасологічна, експертиза зброї та слідів і обставин її використання. This dissertation is devoted to the complex research of procedural, organizational and tactical peculiarities of investigation of robberies committed by juveniles in modern conditions. The state of scientific researches of problems of investigation of robberies committed by juveniles conducted by domestic and foreign scientists has been highlighted; the conclusion as to the necessity for their further improvement has been made. The content of forensic characteristics of this type of crimes has been revealed, namely its main elements: the method of committing, place, time and trace scene of the crime, person of the juvenile offender, person of the victim and target of the criminal encroachment. Particular attention has been paid to the complex analysis of the structure of personality of a juvenile offender, his needs and motivation of criminal activity. It has been found out that the features of the subject (physical, mental development, gender and age) form the method of committing and concealing robberies, which are usually tend to: being committed mainly in places where juveniles most often spend their leisure or not far from them; have group nature; lack consistency and logic in their actions; use methods based on the imitation of detective novels and films protagonists’ actions; have «serial» character of committing; being supplemented with cynical actions on the crime scene (for example, meaningless spoilage of things); lack of sound measures to conceal traces of a crime; create stealage concealments in the place of residence or in surrounding areas (sheds, garages, attics, cellars, etc.); being deliberately boasted among peers.Item Цивільний процесуальний статус заявника у справах окремого провадження. The civil procedural status of the applicant in the separate proceedings.(2020-07) Дмитрієв, Сергій Миколайович; Dmytriiev, Serhii M.Дисертація є комплексним науковим дослідженням цивільного процесуального статусу заявника у справах окремого провадження. Визначено загальнотеоретичні та методологічні засади дослідження цивільного процесуального статусу заявника у справах окремого провадження. У результаті проведеної розвідки встановлено стан наукової розробки цивільного процесуального статусу заявника у справах окремого провадження, визначено методологію проведення відповідного дослідження, проаналізовано еволюцію правового регулювання цивільного процесуального статусу заявника у справах окремого провадження. Визначено, що етапами еволюції правового регулювання цивільного процесуального статусу заявника у справах окремого провадження є: а) запровадження правового регулювання відповідного процесуального інституту, характерною особливістю якого було те, що особа, яка вважала, що її права було порушено (заявник), втрачала свій процесуальний статус у випадку неявки в обумовлений термін до суду (ХІV ст. – XІХ ст.); б) забезпечення правового регулювання цивільного процесуального статусу заявника завдяки цивільному процесуальному законодавству інших держав (ХІХ ст. – 1924 р.); в) правове регулювання цивільного процесуального статусу заявника нормами радянського цивільного процесуального законодавства (1924 р. – 2004 р.); г) правове регулювання відповідного процесуального інституту нормами сучасного цивільного процесуального законодавства, характерною особливістю якого стала регламентація вичерпного кола заявників, а також обов’язкової активної процесуальної співучасті у певних категоріях справ (2004 р. – до теперішнього часу). Встановлено, що заявником слід вважати особу, в інтересах якої відкрито окреме провадження у справі. Визначено, що цивільний процесуальний статус заявника є сукупністю закріплених у цивільному процесуальному законодавстві цивільних процесуальних прав, обов’язків та інтересів зазначеного суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин. Елементами цивільного процесуального статусу заявника є: цивільні процесуальні права, цивільні процесуальні обов’язки, цивільні процесуальні інтереси. Обґрунтовано, що цивільний процесуальний статус заявника у справах окремого провадження, зважаючи на підстави і передумови його виникнення, є дещо подібним до цивільного процесуального статусу позивача у справах позовного провадження. Так, і заявник у справах окремого провадження, і позивач у справах позовного провадження наділені загальними цивільними процесуальними правами учасників справи, передбаченими у ч. 1 ст. 43 ЦПК України, а також загальними цивільними процесуальними обов’язками, передбаченими ч. 2 ст. 43 ЦПК України. Цивільний процесуальний статус заявника може бути класифіковано: 1) за галузевою приналежністю правовідносин, справи щодо яких розглядаються в порядку окремого провадження, на: а) цивільний процесуальний статус заявників у справах окремого провадження, що виникають із сімейних правовідносин; б) цивільний процесуальний статус заявників у справах окремого провадження, що виникають із спадкових правовідносин; в) цивільний процесуальний статус заявників у справах окремого провадження, що виникають із правовідносин, пов’язаних із визначенням цивільно-правового статусу фізичної особи; 2) залежно від цивільних процесуальних прав, цивільних процесуальних обов’язків та цивільних процесуальних інтересів, якими наділений заявник, на: а) загальний цивільний процесуальний статус заявника, що складається із загальних цивільних процесуальних прав, цивільних процесуальних обов’язків і цивільних процесуальних інтересів, притаманних всім учасникам справи, у тому числі й заявнику; б) спеціальний цивільний процесуальний статус заявника, який формують його спеціальні цивільні процесуальні права, цивільні процесуальні обов’язки та цивільні процесуальні інтереси як учасника справ, що розглядаються в порядку окремого провадження; в) особливий цивільний процесуальний статус заявника, що охоплює особливі цивільні процесуальні права, цивільні процесуальні обов’язки та цивільні процесуальні інтереси, якими наділяються деякі заявники як учасники певних категорій справ окремого провадження. Визначено особливості цивільного процесуального статусу заявника у деяких категоріях справ окремого провадження. Обґрунтовано, що у більшості цивільних справ, які розглядаються в порядку окремого провадження і виникають із сімейних правовідносин (наприклад, у справах про: встановлення проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, надання судом права на побачення з дитиною матері, батькові, які позбавлені батьківських прав, встановлення режиму окремого проживання подружжя), заявники наділяються загальним та спеціальним цивільним процесуальним статусом. Водночас, у справах про розірвання шлюбу за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі, та у справах про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, заявник (заявники), поряд із загальним і спеціальним цивільним процесуальним статусом, наділяється особливим цивільним процесуальним статусом, який доповнюється правом відкликати відповідну заяву. Встановлено, що оскільки відповідно до ч. 4 ст. 1277 ЦК України територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов’язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до статті 1231 ЦК України, а якщо власниками відумерлого майна стали декілька територіальних громад, вимоги кредиторів спадкодавця задовольняються територіальними громадами пропорційно до вартості відумерлого майна, набутого у власність кожною з них, цим обумовлюється юридична заінтересованість у справі про визнання спадщини відумерлою кредиторів спадкодавця. Доведено, що у справах про визнання спадщини відумерлою заявники наділяються загальними цивільними процесуальними правами та обов’язками учасників справи, передбаченими ст. 43 ЦПК України, а також правами позивача, передбаченими ст. 49 ЦПК України. При цьому, цивільний процесуальний інтерес заявників полягає у тому, щоб домогтися бажаного для себе процесуального результату, тобто ухвалення рішення суду на свою користь. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 1277 ЦК України заявники у справах про визнання спадщини відумерлою мають право на одержання інформації з Спадкового реєстру про заведену спадкову справу та видане свідоцтво про право на спадщину, що дозволяє стверджувати про наявність у них особливого цивільного процесуального статусу. Встановлено, що заявником у справах про встановлення факту прийняття спадщини є особа, яка спільно проживала зі спадкодавцем на момент його смерті і якій було відмовлено у вчиненні відповідної нотаріальної дії, тобто прийнятті спадщини. У справах про встановлення факту прийняття спадщини заявник наділяється загальним та спеціальним цивільним процесуальним статусом. Практичне значення результатів, одержаних за результатами проведеного дослідження, полягає у використанні та можливості використання наданих висновків і рекомендацій: у науково-дослідній роботі – під час проведення подальших наукових пошуків у галузі цивільного процесуального права; у законотворчій діяльності – в процесі удосконалення цивільного процесуального законодавства України; у правозастосовній діяльності – під час розгляду цивільних справ у порядку окремого провадження; в освітньому процесі – при викладанні навчальних дисциплін «Цивільне право та процес», «Сучасні аспекти цивільного права та процесу», а також відповідних спецкурсів; при підготовці навчально-методичних і дидактичних матеріалів з указаних дисциплін. The dissertation is a complex scientific study of the applicant’s civil procedural status in individual proceedings. The general theoretical and methodological principles of the investigation of the civil procedural status of the applicant in the separate proceedings are determined. In the relevant context, the state of scientific development of the applicant’s civil procedural status in the individual proceedings is determined, the methodology of the study is given, the evolution of the legal regulation of the applicant’s civil procedural status in the individual proceedings is traced.Item Забезпечення стороною захисту дотримання прав та законних інтересів учасників проведення обшуку. Provision by the party of protection of observance of the rights and legitimate interests of the participants of the search.(2020-07) Дульський, Олександр Леонідович; Dulsfyi, Oleksandr L.У дисертації з’ясовано основні концептуальні положення процесуального порядку проведення обшуку й участі в ньому сторони захисту. Досліджено сучасний стан наукової розробленості окресленої проблематики, констатовано, що докладно висвітлено процесуальний порядок й тактичні рекомендації проведення обшуку насамперед стороною обвинувачення – слідчим, прокурором. Натомість виявлено, що лише окремі методологічні аспекти присвячено діяльності сторони захисту під час проведення обшуку. Доведено, що потребують переосмислення й належного врегулювання положення щодо своєчасного прибуття на місце обшуку й активної участі в його проведенні, що спрямована на дотримання прав і законних інтересів осіб, у яких проводять обшук, а також процесуального порядку обшуку, правильної фіксації та вилучення його об’єктів особами, які його проводять. Узагальнено висновок про те, що інститут адвокатури як суб’єкт забезпечення прав і законних інтересів учасників проведення обшуку пройшов різні етапи становлення: від цілковитого контролю з боку державних органів, уповноважених здійснювати кримінальне провадження, за діяльністю колегії захисників – до визнання самостійності цього інституту. Водночас участь захисника під час проведення обшуку було законодавчо закріплено лише в спеціальних нормах КПК України 1960 року, а деталізовано – після визнання того, що особисті інтереси є такими, що заслуговують задоволення, і закріплення в законі у вигляді гарантованих суб’єктивних прав, якщо вони відповідали суспільним інтересам або не суперечили їм. Констатовано, що зміцненню гарантій дотримання прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження сприяє визначення напрямів удосконалення КПК України з метою узгодження із загальноприйнятими міжнародно-правовими документами, у яких регламентовано демократичні правові інститути, що можуть бути імплементовані до законодавства України. Саме крізь призму міжнародно-правових стандартів розглянуто проблеми, пов’язані із захистом прав і свобод особи під час проведення обшуку, коли найсуттєвішою є небезпека порушення чи обмеження прав і законних інтересів його учасників, незалежно від наявності чи відсутності в них визначеного процесуального статусу. Обшук як слідчу (розшукову) дію врегульовано майже в усіх кримінально-процесуальних кодексах держав англо-американської (Велика Британія, США), романо-германської (Республіка Австрія, ФРН, Французька Республіка) правових систем і країн ближнього зарубіжжя (Латвійська Республіка, Республіка Білорусь, Грузія, Республіка Киргизстан, Республіка Молдова, Російська Федерація). Водночас низку прогресивних положень наразі не передбачає чинний КПК України, хоча законодавче їх закріплення мало б позитивний вплив і надавало б можливість уникнути неврегульованих чи суперечливих ситуацій. Зокрема, у КПК Грузії визначено детальніший порядок і дії слідчого під час безпосереднього проведення обшуку. Аргументовано, що учасників обшуку може бути класифіковано за різними критеріями, а саме: залежно від їхнього статусу як сторони кримінального провадження, виду обшуку, наявності можливості ініціювати його проведення, обов’язковості або факультативності їхнього залучення, місця й ролі в доказуванні, здійснюваних функцій. Встановлено випадки, коли саме який з учасників проведення обшуку є обов’язковим, а коли – факультативним учасником. Визначено, що центральним процесуальним представником сторони захисту є захисник адвокат – особа, яка має невідкладно прибути на місце проведення обшуку для надання професійного захисту прав і законних інтересів підозрюваного, з яким укладено угоду. Сформульовано висновок, відповідно до якого з метою дотримання процесуальних прав підозрюваного за наявності його клопотання щодо участі в обшуку захисника адвоката, з яким не укладено угоду, захисник має бути йому забезпечений через Центр надання безоплатної вторинної правової допомоги. Процесуальна діяльність адвоката адвоката, особи, яка є адвокатом за професією та за процесуальним статусом, спрямована на надання юридичної допомоги громадянам, житло чи інше володіння яких обшукують і які не є підозрюваними або взагалі не мають визначеного процесуального статусу. Професійна допомога адвоката вкрай необхідна у випадках, коли постає потреба проведення обшуку в членів сім’ї, співмешканців підозрюваного або в осіб, які є власниками вилученого під час обшуку майна тощо. У низці випадків до участі в проведенні обшуку може бути залучено адвоката представника – захисника, який має право представляти інтереси потерпілого. Акцентовано увагу на випадках відсутності на місці проведення обшуку особи, яка займає певні приміщення, обґрунтовано необхідність унормування обов’язкової участі під час такого обшуку захисника, адвоката чи представника. Визначено найважливіші завдання участі захисника під час проведення обшуку залежно від його етапів. Зокрема, на підготовчому етапі це: 1) оперативне прибуття на місце проведення обшуку; 2) ознайомлення з ухвалою слідчого судді; 3) перевірка компетентності службових та інших присутніх осіб, зокрема понятих. Під час проведення обшуку діяльність захисника спрямована на реалізацію двох завдань: 1) забезпечити дотримання належної правової процедури стороною обвинувачення та іншими особами, залученими до участі в проведенні обшуку; 2) надати кваліфіковану юридичну допомогу особі, за викликом якої адвокат прибув на місце проведення обшуку. Під час складання протоколу обшуку захисник: 1) засвідчує правильне й об’єктивне відображення в ньому тих дій, які фактично було проведено, не допускає фіксації в протоколі дій, які фактично не проводили або які викривляють його зміст; 2) може користуватися власними відеозаписувальними засобами із самого його початку й надалі використовувати отримані матеріали в інтересах клієнта. У дисертації здійснено комплексне дослідження проблемних аспектів забезпечення стороною захисту дотримання прав і законних інтересів учасників проведення обшуку, сформульовано низку нових концептуальних положень, висновків і рекомендацій, що мають важливе значення для науки кримінального процесуального права та правозастосовної практики. Зокрема, вперше: проаналізовано рішення ЄСПЛ, правозастосовну практику України й обґрунтовано потребу належного унормування й додаткового закріплення в законодавстві процесуальної діяльності: 1) адвоката, який здійснює функцію захисту підозрюваного; 2) адвоката, який надає юридичну допомогу свідкові; 3) адвоката–представника потерпілого, а також надання їм рівних умов у частині виконання ними професійних обов’язків під час проведення обшуку. Доведено, що учасників обшуку можна класифікувати залежно від їхнього статусу як сторони кримінального провадження, виду обшуку, наявності можливості ініціювати його проведення, обов’язковості або факультативності їх залучення, місця й ролі в доказуванні та здійснюваних ними функцій. З огляду на ці критерії представник сторони захисту (підозрюваний, захисник) може бути як обов’язковим учасником у випадку проведення обшуку за клопотанням сторони захисту, так і факультативним, коли цю слідчу (розшукову) дію проводить сторона обвинувачення. Досліджено неврегульовані й суперечливі питання проведення обшуку за клопотанням сторони захисту, як-от: 1) доказування стороною захисту в суді наявності обстави об’єктивного характеру, що перешкоджали їй виконати ухвалу про тимчасовий доступ до речей і документів; 2) надходження ухвали слідчого судді про проведення обшук до органу Національної поліції та організація його виконання; 3) застосування під час такого обшуку заходів процесуального примусу; визначення місця зберігання речей і документів, вилучених під час обшуку за клопотанням сторони захисту, протоколу цієї процесуальної дії тощо; надано рекомендації щодо їх вирішення. Запропоновано зміни й доповнення до пунктів 161, 25 частини 1 статті 3, статті 45, частини 5 статті 46, частини 1 статті 79, частини 2 статті 81, частини 2 статті 100, частин 1, 3 статті 107, частини 2 статті 166, частини 7 статті 223, частини 3 статті 234, частин 1, 4–7 та 10 статті 236 КПК України, спрямовані на реалізацію змагальності сторін та інших засад кримінального провадження. Удосконалено поняття видів адвокатської діяльності й механізму її здійснення за наявної потреби присутності адвоката під час проведення обшуку й узгодження положень КПК України з галузевими законодавчими актами; положення щодо обсягу, порядку та змісту надання правової допомоги обшукуваній особі або іншим особам, які можуть ще не мати визначеного процесуального статусу, чиї права та законні інтереси може бути обмежено або порушено під час проведення обшуку; зміст етапів проведення обшуку, що в сукупності утворюють комплекс дій і рішень слідчого судді, сторони обвинувачення, захисту й інших його учасників, та рекомендовані дії сторони захисту під час підготовки, безпосереднього проведення, фіксації ходу й результатів обшуку. Дістало подальшого розвитку: окреслення шляхів використання іноземного досвіду щодо правової регламентації забезпечення стороною захисту дотримання прав і законних інтересів учасників проведення обшуку з метою вдосконалення законодавства України й правозастосовної практики; визначення прав та обов’язків учасників проведення обшуку, зокрема щодо унормування порядку ініціювання, розгляду і прийняття слідчим суддею ухвали про надання дозволу на проведення обшуку або відмову в наданні такого дозволу; зміст процесуальної діяльності сторін кримінального провадження перед початком, під час безпосереднього проведення та фіксації ходу й результатів обшуку. In the dissertation the basic conceptual provisions of the procedural procedure of conducting a search and participation of the defense party in it are clarified. The current state of the scientific development of the outlined issues has been investigated, as well as detailed coverage of the procedural order and tactical recommendations for conducting the search, primarily by the prosecution party – the investigator, the prosecutor. Instead, it was found that only a few methodological aspects were devoted to the protection partyʼs activities during the search. It has been proved that they need to rethink and properly regulate the provisions regarding the timely arrival at the place of the search and the active participation of the defender in its conduct, aimed at respecting the rights and legitimate interests of the persons conducting the search, as well as the procedural order of the search, proper fixing and removal of his or her search. objects by persons conducting it.Item Розгляд справ про адміністративні правопорушення патрульною поліцією(2020-09) Абдулкадірова, Ельвіра Енверівна; Abdulkadirova, ElviraУ дисертації досліджено процес розгляду справ про адміністративні правопорушення патрульною поліцією, його поняття, принципи, особливості, ознаки, нормативно-правове забезпечення, права та обов’язки учасників зазначеного процесу, зарубіжний досвід у сфері об’єкта дослідження. Надано пропозиції щодо вдосконалення процедури реалізації цього процесу. Наголошено на тому, що актуальність теми зумовлена сучасним станом розвитку адміністративно-деліктного процесу, а саме розглядом справ про адміністративні правопорушення патрульною поліцією, який означений відсутністю комплексного аналізу законодавчої бази, що регламентує процес здійснення розгляду справ про адміністративні правопорушення посадовими особами патрульної поліції. Це зумовлено тим, що патрульна поліція – відносно новий підрозділ Національної поліції України, який було створено 2015 року в межах реформування правоохоронної системи. Унаслідок цього процедура розгляду справ про адміністративні правопорушення зазнала кардинальних змін, на противагу моделі, яка існувала за часів міліції. Будьякі зміни в законодавстві спроможні спричиняти негативні наслідки у вигляді колізій і прогалин, що засвідчує доцільність детального вивчення та аналізу законодавства в зазначеній сфері, виявлення недоліків та пошуку способів їх усунення з метою вдосконалення нормативно-правової бази, яка регламентує діяльність патрульної поліції, пов’язаної з розглядом справ про адміністративні правопорушення. Визначено поняття розгляду справ про адміністративні правопорушення патрульною поліцією. На підставі вивчення відповідних законодавчих актів і наукових джерел щодо зазначеного питання встановлено відсутність єдиного загальновизнаного тлумачення вказаної категорії. З метою усунення такого недоліку здійснено аналіз складових досліджуваного об’єкта, з огляду на що запропоновано авторський варіант визначення поняття розгляду справ про адміністративні правопорушення патрульною поліцією. Встановлено принципи, на яких має ґрунтуватися діяльність посадових осіб патрульної поліції під час здійснення розгляду справ про адміністративні правопорушення. Зокрема, розкрито зміст конституційних принципів, загальних принципів адміністративного процесу, принципів, які закріплені в Законі України «Про Національну поліцію» та принципів, передбачених міжнародними нормативно-правовими актами. З урахуванням особливостей діяльності патрульної поліції України запропоновано виокремити спеціальні принципи, на яких має ґрунтуватися діяльність посадових осіб патрульної поліції під час здійснення розгляду справ про адміністративні правопорушення. Запропоновано авторський перелік зазначених принципів, обґрунтовано сутність кожного з них і доведено доцільність їх розгляду окремо від загальних принципів адміністративноделіктного процесу. Істотну увагу приділено вибору методики дослідження розгляду справ про адміністративні правопорушення патрульною поліцією, адже визначення оптимальних методів наукового пізнання, які відповідатимуть меті, предмету, об’єкту дослідження, спроможні забезпечити повноту та об’єктивність отриманих результатів, є однією з ключових передумов належного виконання поставлених у дисертації завдань. Методологічний інструментарій у роботі спроектовано таким чином, щоб накопичена інформаційна база містила відомості об’єктивного та суб’єктивного змісту, адже саме їх поєднання є запорукою отримання вірогідних результатів у процесі дослідницької діяльності. Зазначено, що в адміністративному законодавстві нашої держави передбачено декілька десятків суб’єктів, які уповноважені здійснювати розгляд справ про адміністративні правопорушення. Кожен з цих суб’єктів має право розглядати певне коло справ, які законом віднесено до його компетенції. Крім того, залежно від суб’єкта розгляду справи процедура його здійснення має низку особливостей і відмінностей. У контексті розгляду діяльності патрульних поліцейських під час здійснення розгляду справ проведено паралель з діяльністю інших суб’єктів, які уповноважені законом здійснювати такий розгляд. Встановлено особливості процедури розгляду справ про адміністративні правопорушення саме патрульною поліцією. У межах аналізу процедури здійснення розгляду справ про адміністративні правопорушення патрульною поліцією як стадії провадження в справах про адміністративні правопорушення наголошено на тому, що це – основна стадія, на якій вирішують найголовніші питання адміністративноделіктного процесу. Визначено адміністративно-правовий статус кожного учасника розгляду справ про адміністративні правопорушення патрульною поліцією. Аргументовано потребу в деталізації процесу залучення захисника під час здійснення розгляду справ, оскільки в межах дослідження виявлено прогалини в законодавстві, що регулює питання залучення останнього. З метою розв’язання цієї проблеми запропоновано внести відповідні зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення. Значну увагу приділено нормативно-правовому забезпеченню досліджуваної проблематики. Адже на сучасному етапі реформування правоохоронної системи України, з огляду на прагнення до досягнення високого рівня ефективності в цій сфері, існує нагальна потреба у формуванні потужного законодавчого фундаменту, здатного забезпечити впевнену чітко визначену діяльність працівників правоохоронних органів, зокрема патрульної поліції. З огляду на це, ретельно проаналізовано нормативно-правове забезпечення розгляду справ про адміністративні правопорушення патрульною поліцією, сформульовано декілька критичних зауважень щодо наявності колізій і прогалин у законодавстві, а також надано пропозиції з їх усунення. Висвітлено зарубіжний досвід у сфері здійснення розгляду справ про адміністративні правопорушення органами поліції. Розкрито загальну характеристику діяльності в зазначеній сфері органів поліції європейських країн світу, США та Великої Британії, здійснено порівняльний аналіз у контексті діяльності патрульної поліції нашої держави, виокремлено позитивний досвід, спроможний покращити національне законодавство у вказаній сфері. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення процесу здійснення розгляду справ про адміністративні правопорушення патрульною поліцією, зокрема запропоновано внести зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення та у відповідні підзаконні нормативно-правові акти, що регулюють зазначену діяльність. Доведено, що ці зміни спроможні істотно покращити процедуру розгляду справ про адміністративні правопорушення патрульною поліцією, адже спрямовані на подолання прогалин у законодавстві.Item Судово-мистецтвознавча експертиза у кримінальному судочинстві України. Forensic art expertise in the criminal justice of Ukraine.(2020-10) Шульга, Олександр Олександрович; Shulha, OleksandrУ дисертації досліджено процесуальні та організаційні основи судово-мистецтвознавчої експертизи, сформульовано й обґрунтовано низку нових, концептуально важливих для теорії судової експертизи, криміналістики, кримінального процесу та практики досудового розслідування понять, положень і висновків, які розширюють уявлення про сутність судово-мистецтвознавчої експертизи, її місце у класифікаційній системі судових експертиз. Досліджено історичний процес виникнення й становлення судово-мистецтвознавчої експертизи в системі засобів кримінального процесуального доказування встановлено її значення для сучасної практики досудового розслідування й судового розгляду кримінальних справ злочинів, пов’язаних із посяганням на культурні та історичні цінності. Доведено, що розвиток судово-мистецтвознавчої експертизи пов’язаний, по-перше, з розвитком науки мистецтвознавства, формування якої в сучасному вигляді можна віднести до другої половини XIX століття, по-друге, з розвитком науки криміналістики й теорії судової експертизи, по-третє, з переглядом ставлення суспільства до творів мистецтва, які відбувалися в другій половині XX століття, коли цінними стають не тільки дорогоцінні метали, каміння та інші матеріали, з яких вони виготовлені, але і їх власна історична, художня та культурна цінність, і по-четверте, потребами судової практики досліджувати художні твори. Здійснено системний аналіз монографічної, періодичної літератури, дисертаційних фондів, нормативно-правових актів, визначити основні напрями наявних і перспективних наукових досліджень питань судово-мистецтвознавчої експертизи у кримінальному судочинстві України. Оптимізовано понятійно-категоріальний апарат судово-мистецтвознавчої експертизи, зокрема, узагальнено сучасні підходи до розуміння понять «витвори мистецтва», «атрибуція», «експертиза», «судова мистецтвознавча експертиза». Доведено, що сутністю судової-мистецтвознавчої експертизи є проведення дослідження, відповідно до принципів об’єктивності, всебічності й повноти, а також із використанням сучасних досягнень науки й техніки й обґрунтовано, що на відміну від атрибуції (мистецтвознавчого дослідження) того або іншого витвору мистецтва, процес експертного пізнання проводиться з метою суто практичною – встановлення конкретних фактичних обставин за кримінальним провадженням. Удосконалено визначення змісту судово-мистецтвознавчої експертизи як дослідження власних (невід’ємних) суттєвих родових та видових усталених ознак предметів мистецтва та архітектури, що мають потенційно фактичний характер, які сприяють визначенню історико-культурного й художнього статусу об’єкта судово-мистецтвознавчої експертизи з метою встановлення фактичного зв’язку виявлених ознак з досліджуваними обставинами кримінального провадження. Визначено, що предметом мистецтвознавчої експертизи є фактичні дані, які мають значення для кримінального провадження, і пов’язані з встановленням культурної, історико-культурної цінності та матеріальної вартості мистецького твору, відповідності його змісту та ідейного спрямування встановленим нормам суспільної моралі. Окреслені головні завдання судово-мистецтвознавчої експертиз, а саме: проведення атрибуції твору; визначення художнього рівня, історичного значення, культурної цінності та стану твору; встановлення автентичності об’єкта; визначення якісних змін, що відбувалися з об’єктом у процесі його використання: встановлення факту реставраційних втручань, довільних вилучень (втрат), доповнень, інших переробок, яких зазнав об’єкт; визначення вартості твору; визначення факту відповідності продукції вимогам законодавства про захист суспільної моралі. Доведено, що до числа об’єктів судово-мистецтвознавчої експертизи належать предмети антикваріату та твори мистецтва, а саме: монументального та станкового живопису, графіки, декоративно-ужиткового мистецтва, пам’ятки архітектури, скульптури, дрібної пластики, музичні інструменти, нотна література; друкована продукція, аудіо- та відеозаписи, фотографія. Удосконалено розуміння того, що судово-мистецтвознавча експертиза як клас у системі судових експертиз новий, який тільки почав формуватися, він поділяється на два основних роди: судово-мистецтвознавча експертиза творів мистецтва та судово-психолого-мистецтвознавча експертиза; перший рід займається дослідженням об’єктів з метою визначення їх історичної, наукової чи культурної цінності; другий рід займається дослідженням кіно-, відео-, іншої друкованої продукції та інших носіїв інформації, з метою віднесення їх до категорії порнографічної продукції і продукції, яка пропагує культ жорстокості і насилля. Розкрито особливості процесуального порядку призначення й проведення судово-мистецтвознавчої експертизи й організацію проведення судово-мистецтвознавчих експертиз в державних експертних установах України і окремими судовими експертами-мистецтвознавцями. Виокремлено й охарактеризовано проблемні аспекти залучення експерта для проведення судово-мистецтвознавчої експертизи в кримінальному судочинстві. Обґрунтовано, що діагностичні судові мистецтвознавчі експертизи є більш складним видом судової мистецтвознавчої експертизи з: виявлення механізму події; визначення часу, способу і послідовності здійснення дій, подій, виявлення причинно-наслідкових зв’язків між часом, способом і послідовністю дій (способом зіставлення версії з матеріальними носіями інформації); природи, якісних характеристик об’єктів; виявлення властивостей і ознак, що не піддаються безпосередньому сприйняттю.Item Запобігання схилянню до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів в Україні. Prevention of the inducement to take narcotics, psychotropic substances or their analogues in Ukraine.(2020-10) Давидова, Марина Миколаївна; Davydova, MarynaУ роботі досліджено комплекс теоретичних та практичних проблем запобігання та кримінологічної характеристики схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, обґрунтовано низку нових положень і висновків, важливих для юридичної науки, а також діяльності правоохоронних органів. Охарактеризовано стан наукового дослідження та методологію вивчення запобігання схилянню до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, проаналізовано кримінально-правову характеристику даного злочину, в тому числі особливості кваліфікації та вдосконалено його поняття. Окрему увагу приділено аналізу кримінального законодавства зарубіжних країн щодо відповідальності за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, виявлено та проаналізовано особливості кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, визначено напрями вдосконалення кримінального законодавства України щодо запобігання та протидії таким протиправним діям. Визначено поняття кримінологічної характеристики схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, як: сукупність достовірних відомостей про кількісно-якісні показники цих злочинів (структуру, динаміку, питому вагу в загальній структурі злочинності, географію, рівень латентності), детермінанти їх учинення, а також даних, що характеризують особу злочинця та жертву злочину (віктимологічні аспекти), встановлення яких необхідне для розробки та реалізації ефективних заходів запобігання таким протиправним діянням. З’ясовано, що не дивлячись на суттєве зменшення за досліджуваний період (2015–2019 рр.) кількості виявлених кримінальних правопорушень у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, зниження більше ніж удвічі (з 11,4 до 4,5 %) їх динаміки, питома вага схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів залишається відносно стабільною (0,2 %) у структурі наркозлочинності. Характерною особливістю цих злочинів є те, що вони поширені як у місті (62,3 %), так і в сільській місцевості (37,7 %). Найбільш поширеним способом їх учинення є пропозиція (77,2 %), переконання (43 %), надання порад та умовляння (по 24 % відповідно). Злочини переважно вчиняються в денний час, у період із 13.00 до 20.00 год. (73,1 %), за місцем безпосереднього проживання злочинця (53,5 %) та в громадських місцях (28,1 %). Предметом досліджуваного злочину переважно був особливо небезпечний наркотичний засіб – канабіс (71,1 %) та амфетамін (15,8 %); у 77,2 % випадків схиляння було поєднане з вчиненням іншого злочинного діяння (ст.ст. 125, 185, 186, 189, 190, 263, 301, 304, 307, 309, 311, 316, 317 КК України). Відносно неповнолітнього вчинено 28,1 % таких злочинів. У ході дослідження сформульовано кримінологічний портрет особи, яка вчинила злочин, передбачений ст. 315 КК України, це – громадяни України (100 %); у більшості випадків – чоловіки (90,4 %), віком 26–35 рр. (63,2 %), неодружені (86,8 %), мають середню освіту (78,9 %), працездатні, але офіційно не працюють та не навчаються (92,1 %), значна частина яких (67,5 %) має або мала попередню судимість, у т. ч. – за вчинення злочинів у сфері незаконного наркообігу. Розроблено типологію осіб, які вчинили схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин чи їх аналогів, що враховує вид суспільно небезпечних дій, наркотичну залежність, глибину та стійкість злочинних проявів, мотиви злочинної діяльності. Так, до першого типу віднесено осіб, які не вживають наркотичні засоби, професійно беруть участь у незаконному обігу наркотиків (збувачі наркотиків, зацікавлені у розширенні ринку їх збуту та отриманні злочинного прибутку). Другий тип – це особи, які самі вживають наркотичні засоби, але не пов’язані з організованим незаконним наркообігом (мають наркотичну залежність або вживають наркотики епізодично, купують або виготовляють, зберігають наркотичні засоби без мети збуту для особистого використання). Зазвичай такі особи схиляють інших до вживання наркотичних засобів у «дружній» формі (пропозиція, надання поради тощо). Третій тип – особи, пов’язані з організованим незаконним наркообігом, які самі вживають наркотичні засоби чи інші психоактивні речовини. Такі особи схиляють інших до вживання наркотичних засобів чи інших психоактивних речовин з корисливих мотивів, зокрема, з метою отримання коштів для придбання наркотиків для особистого вживання. Доведено, що детермінанти схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів взаємопов’язані як із загальними причинами та умовами злочинності, так і детермінантами злочинів у сфері незаконного наркообігу. Основними з них визначено: соціально-економічні (негативні процеси, що мають місце в економіці України, а також безробіття, соціальна незахищеність та збідніння значної частини населення; широкомасштабна корупція, послаблення соціального контролю у суспільстві, високий попит населення на наркотики тощо); політико-правові (безсистемне реформування законодавчої бази та правоохоронної системи, недостатньо науково обґрунтоване визначення пріоритетів антинаркотичної політики та її реалізації; недосконалість кримінально-правових норм щодо протидії злочинам, передбачених ст. 315 КК України та пов’язаних з ним протиправних діянь, відсутність у КПК України норми, яка б зобов’язувала слідчого, прокурора та суд виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину, небажання більшості громадян звертатися до правоохоронних органів із заявами про вчинені злочини); організаційно-управлінські (недостатній рівень: кваліфікації працівників правоохоронних органів, їх методичного й матеріально-технічного забезпечення, взаємодії між правоохоронними органами у протидії незаконному обігу наркотиків тощо); морально-психологічні (зниження загального морально-етичного та культурного рівня у суспільстві; відсутність у молоді цілісної системи моральних пріоритетів і суспільних цінностей; негативна роль ЗМІ; слабка антинаркотична реклама; негативний вплив середовища тощо); медико-біологічні (наркотична залежність осіб, винних у вчиненні злочину, недосконалість методів і способів лікування та реабілітації наркозалежності; поширення «аптечної наркоманії» тощо). Встановлено, що вдосконалення загальносоціальних засад державної політики у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів в Україні вимагає комплексного підходу у запобіганні злочинам цієї спрямованості, наркоманії та наркозалежності. З урахуванням рекомендацій міжнародно-правових актів, зокрема: щодо захисту прав людини і основоположних свобод, громадянських та політичних прав, протидії незаконному наркообігу тощо потребують розробки заходи щодо запобігання поширенню наркотичної субкультури, первинному вживанню наркотичних засобів та інших психоактивних речовин, широкого залучення інститутів громадянського суспільства та засобів масової інформації до антинаркотичного виховання громадян і, у першу чергу, дітей та молоді тощо. Основним завданням таких заходів є створення в Україні соціально-економічних умов, які будуть альтернативою незаконному вживанню наркотичних засобів та сприятимуть формуванню суспільства, в якому пропагується та підтримується здоровий спосіб життя, неприйнятне ставлення до наркоманії як асоціального явища тощо. Удосконалено систему спеціально-кримінологічного та індивідуального запобігання схилянню до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, яка є комплексом організаційних, соціальних, правових і медичних запобіжних заходів, що застосовуються залежно від особи та стадії (підготовки, замаху чи завершення протиправних дій) вчинення злочину, під час та після відбування покарання засудженими. Це заходи: соціально-економічного характеру, до яких, зокрема, відноситься реалізація комплексних програм з профілактики наркоманії та наркотизму у молодіжному середовищі, запобігання злочинам у сфері наркообігу, надання соціальної допомоги особам, які відбули покарання за вчинення таких злочинів та страждають на наркоманію, сприяння вирішенню їх соціально-побутових проблем тощо; культурно-виховного – проведення профілактичних бесід з такими особами та роз’яснення їм загроз, які спричиняє вживання психоактивних речовин, суспільної небезпеки наркозлочинів та міри покарання за їх учинення, надання консультативної допомоги в лікуванні наркозалежності; правового – підвищення ефективності запобіжного впливу застосування ст. 315 КК України, кримінально-правової норми, що передбачає звільнення від покарання з випробуванням (ст. 75 КК України) тощо; організаційно-управлінського – покращання кадрового, методичного та матеріально-технічного забезпечення правоохоронних органів і, у першу чергу, підрозділів Національної поліції України, посилення їх взаємодії з іншими суб’єктами запобігання таким злочинам, широке залучення громадськості до виявлення та запобігання цим злочинам, вдосконалення системи лікування наркозалежних, створення Інтернет-сайтів та телефону довіри для надання консультативної допомоги наркозалежним та особам, які потерпіли від схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів тощо. Доведено, що віктимологічна профілактика схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів – це, насамперед, первинна профілактика вживання наркотиків. Запропоновано проведення з особами, які можуть стати жертвою злочину, бесід (про здоровий спосіб життя, шкоду та небезпеки вживання наркотичних засобів та інших психоактивних речовин), а також навчання таких осіб умінню протистояти спробам залучення їх до споживання психоактивних речовин (напрацювання практичних навичок щодо реагування на пропозицію вжити наркотичний засіб та негативного ставлення до наркотиків, правове виховання у закладах освіти з викладанням відповідних предметів тощо). Визначені напрями організації взаємодії діяльності суб’єктів запобігання поширенню наркоманії, незаконному наркообігу, у тому числі й схилянню до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, зокрема, це: спільне запобігання відтоку наркотиків із законного (легального) обігу; зменшення шкоди від наслідків незаконного вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; додержанням антинаркотичного законодавства та удосконалення державного контролю за обігом наркотиків в Україні; проведення інформаційної роботи щодо: недопущення немедичного вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, схиляння до їх вживання та небезпеки, які несуть у собі психоактивні речовини; виявлення нових видів наркотиків та психоактивних речовин і прийняття оперативних рішень щодо доцільності здійснення заходів контролю за ними; визначення причин злочинів у сфері наркообігу та пов’язаних з ними правопорушень. На основі результатів власного дослідження запропоновано зміни до ст. 315 КК України та чинного законодавства у сфері протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів.Item Помилки адвоката в кримінальному провадженні. Errors of the lawyer in criminal proceedings(2020-10) Дудко, Ольга Василівна; Dudko, OlhaДисертацію присвячено дослідженню помилок адвоката в кримінальному провадженні. Розкрито стан наукових досліджень діяльності адвоката у кримінальному процесі. Визначено сутність помилки адвоката у кримінальному провадженні, як різновиду кримінально-процесуальної помилки, непротиправної, необґрунтованої з точки зору інтересів клієнта, неусвідомленої щодо негативних наслідків для нього, діяльності (рішень, дій, бездіяльності) адвоката, яка може бути виправлена правовими засобами шляхом використання положень КПК та рекомендацій, вироблених криміналістикою та іншими науками. Здійснено типізацію помилок адвоката за такими критеріями: за його статусом у кримінальному провадженні; залежно від стадії кримінального процесу; залежно від виду процесуальної дії; залежно від стадії (етапу) процесуальної дії; залежно від причин, що викликали помилки; за характером і наслідками; залежно від психічного ставлення адвоката до наслідків помилки; за значенням негативних наслідків для клієнта. Висвітлено практику ЄСПЛ з метою виокремлення міжнародних стандартів кримінального судочинства у діяльності адвоката та уповноважених суб’єктів кримінального процесу, спрямованих на уникнення, виявлення та своєчасне виправлення помилок адвоката. Дослідження нормативної регламентації повноважень адвоката та практики їх реалізації при провадженні слідчих (розшукових) дій, дало можливість виокремити типові помилки адвоката, які мають переважно організаційно-тактичний та процесуальний характер. Тактика дій та межі активності адвоката при проведенні відповідної слідчої (розшукової) дії обумовлюються спільним рішенням адвоката та його клієнта залежно від статусу довірителя, слідчої ситуації, обставин та складності кримінального провадження тощо. Сформульовано тактичні рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності діяльності адвоката-захисника та адвоката-представника при проведенні обшуку, допиту свідка. З огляду на особливий характер заходів забезпечення кримінального провадження, що супроводжуються обмеженням прав підозрюваного, свідка, потерпілого, цивільного відповідача, визначено основні помилки адвоката, які пов’язані з його пасивністю у відстоюванні інтересів клієнта, зокрема щодо: спростування / підтвердження дійсності факту невиконання процесуальних обов’язків і порушення взятих на себе довірителем зобов’язань; можливості клопотати про скасування ухвали про застосування заходу забезпечення кримінального провадження; оскарження рішень, дій, бездіяльності уповноважених осіб. Запропоновано шляхи мінімізації таких помилок. Помилки адвоката під час формування та дослідження доказів на досудовому розслідуванні мають здебільшого процесуальну і тактичну природу. До процесуальних помилок віднесено недостатнє використання таких форм протестної діяльності, як заяви, вимоги, адвокатські запити, відводи, заперечення (зауваження, протести). Наголошено на пріоритеті активної моделі тактики захисту, виявлення «розумної ініціативи» у заявленні клопотань з огляду на обставини кримінального провадження, обсяг доказів у ньому, наявність уже проведених процесуальних дій та ін. Визначено типові помилки адвоката під час підготовчого провадження, а також під час дослідження обставин кримінального провадження на стадії судового розгляду. Розроблено пропозиції щодо внесення змін та доповнень до кримінального процесуального законодавства з метою удосконалення діяльності адвоката, уникнення, виявлення та виправлення його помилок у кримінальному провадженні. Діяльність адвоката у підготовчому судовому засіданні супроводжується, насамперед, помилками процесуального та організаційно-тактичного характеру. Також визначено типові помилки адвокатів під час дослідження обставин кримінального провадження на стадії судового розгляду (зазвичай, при проведенні слідчих (розшукових) дій та під час участі в судових дебатах). З метою удосконалення діяльності адвоката, уникнення й мінімізації його помилок у кримінальному провадженні, обґрунтовано та запропоновано внесення законодавчих змін щодо: наділення цивільного позивача, цивільного відповідача, їх представників правом заявлення клопотань про визнання доказів недопустимими (ч. 3 ст. 89 КПК); визначення вимог до клопотання про скасування ухвали про накладення грошового стягнення та встановлення обов’язку надання доказів, що його обґрунтовують (ст. 147 КПК); передбачення обов’язку мотивування та правил подачі клопотання про визнання доказу недопустимим під час судового розгляду (ст. 180 КПК); визначення у ст. 229 КПК слідчого, прокурора, як осіб, які мають право складати протокол пред’явлення речей для впізнання; наділення адвоката представника правом оскаржити рішення, дії, бездіяльність слідчого, прокурора під час досудового розслідування (303 КПК), а у разі представництва інтересів свідка правом звернутися до слідчого судді із клопотанням провести його допит у порядку ст. 225 КПК; передбачення у КПК окремої ст. 336-1, яка визначатиме процесуальний порядок проведення підготовчого засідання, а також затвердження угоди про примирення у режимі відеоконференції. The dissertation is devoted to the research of a lawyer's mistakes in criminal proceedings. The state of scientific research of the lawyer's activity in the criminal process is revealed. The essence of the lawyer's mistake in criminal proceedings is defined as a kind of criminal procedural error, illegal, unfounded from the point of view of the client's interests, unaware of the negative consequences for him, activities (decisions, actions, inaction) of the lawyer, which can be corrected by legal means. Criminal Procedure Code of Ukraine and recommendations developed by criminology and other sciences.